Оглядові теми по добутках російської літератури XX століття

Писати на історичну тему дуже складно. Справа в тому, що завдання автора в цьому випадку – донести й викласти перед читачем те, чому той не був свідком, тому цей автор повинен мати величезне почуття відповідальності за те, що він написав. Почуття це з’являється звичайно в тому випадку, якщо він був учасником описаних їм подій. У сучасній російській літературі найбільш професійним і знаючим письменником-істориком можна із упевненістю назвати Олександра Солженицина. У сучасній Росії дуже багато авторів різної якості створюють велика кількість

добутків по історії радянської Росії, але з усіх виділяється саме Солженицин – у наявності глибокий професіоналізм, величезний досвід і, головне, те, що він був учасником або свідком того, що описав. Солженицин був замічений читачами, критиками й партійними чиновниками, що дуже важливо, коли була надрукована повість “Один день Івана Денисовича”. Він не піддався нападкам партійних критиків тоді тільки тому, що був у розпалі процес викриття культу особистості Сталіна й було навіть модно писати викривальні статті й вимовляти голосні мовлення, використовуючи при цьому гарні, але пишномовні звороти, причому робили це часом ті, хто ще рік назад радісно й з видимою участю прислухався до звісток про здоров’я, що погіршується, вождя по радіо.

Всі ці статті й мовлення, незважаючи на пишномовність, дуже змахували на люті спроби дурної болонки сміло нагавкати мертвого лева, при житті нерідко змушує її виробляти фокуси, від яких у неї по ночах дуже боліли ноги. Солженицин був не з тієї категорії людей і зробив теперішній фурор у вітчизняній літературі, що на той час походила на спокійне, устояне болото. Він провів у своїй повісті пряму між окремою особистістю й історичним процесом, що до нього не вдавалося нікому, незважаючи на титанічні зусилля створити шедевр. Він був не тільки замічений вищим партійним керівництвом, але й оцінений як серйозний супротивник, на який, щоправда, ні в кого не було зубів.

Повість була першою капітальною працею Солженицина, після якого з’явилася низка тепер широко відомих добутків: “Архіпелаг ГУЛАГ”, “Раковий корпус”, “Червоне колесо”. Незважаючи на стислість повісті, робота над нею була пророблена величезна – у кілька десятків сторінок умістилося все сам головне й потрібне, що необхідно було зрозуміти читачеві про тоталітарну державу.

Автор описав один день із життя Івана Денисовича Шухова, у минулому – середнього, нічим не радянського громадянина, що виділявся, у цей час – англійського шпигуна. Цілком природно, що “викритий англійський шпигун” перебував в одному із численних концентраційних таборів. Солженицин навмисне описав день людини, проведений у зоні, тому що в зоні політв’язнів того часу можна було зустріти дуже цікаві, яскраві образи характерів людей із самих різних шарів суспільства, різної віри й суспільного становища. Крім того, автор хотів показати, що зона дуже мало чим відрізнялася від вільного життя, – і правда, Іван Денисович дуже рідко згадує про свій будинок, про місця, де жив раніше. Іноді тільки його змушують згадувати минуле рідкі листи дружини з будинку, у яких вона розповідає про своє життя, загалом, нудної й одноманітної, а між рядків переглядає безліч лих, що з’явилися в післявоєнному житті рядових радянських громадян. Листа Шухов читає без особливої участі – все говорить про труднощі вільного життя, і він не знає, чим буде зайнятий після виходу із зони. Щоб усвідомити всю важливість питання, обговорюваного Солженициним в повісті, треба спочатку зрозуміти, що б чекало радянських людей у випадку побудови “ідеального суспільства”. Основні думки можна взяти з роману Е. Замятіна “Ми”, де описане подібне “ідеальне суспільство” – Єдина Держава, громадяни якого мають свій порядковий номер, такий, який звичайно стоїть на шапці кожного зека. Їхня доля – це ряд запланованих ще до їхнього народження вчинків, запрограмоване щастя, що полягає в повній відсутності таких хвороб, як душу, індивідуальність, воля. Рядовий шулер – основа Єдиної Держави, чим більше подібних людей-деталей, тим злагодженіше й могутніше працює єдиний механізм суспільства. За життям і роботою деталей строго дивляться “хоронителі” – служителі механізму, забезпечуючи щастя добре змазаної машини. Час шулерів розпланований так, що вони постійно чимсь зайняті, у них немає можливості залишитися одним, почати думати й “занедужати душею”.

Отже, Солженицин пише про тоталітарну державу, описуючи зону. Він вивів кілька образів, що є невід’ємними супутниками тоталітарної системи. Перший образ – бригадний метод організації праці, коли бригадир дивиться за роботою всіх, а працівник стежить за працею сусіда, щоб не зробити більше, ніж він, роботи, у якій не зацікавлений. Бригада – це маленька тоталітарна держава, частина цілого. Це характерна ознака неповноцінності системи. Зеки виконували роботу, у якій не були зацікавлені. Вони будували фанерні будинки, а жили в них вільні, будували клуб, у якому вільні дивилися кіно, зводили ТЭЦ, що стане обігрівати не їх, а яке-небудь місто, населений теж вільними.

Центральний образ у повісті – це Соціальне містечко. Сама назва говорить про те, що це Соціальне містечко всієї країни. Це голе, нічим не захищене поле в зимовому степу, де треба-створити умови, придатні для життя – не зеків, а вільних. Робота ця – суще пекло, адже перші будівельники будуть працювати на глибокому снігу в голому полі весь день, причому спочатку вони зведуть тимчасову зону з колючого дроту – від самих же себе. Завдання кожного бригадира – всіма способами не допустити того, щоб його бригаду послали працювати на Соціальне містечко. Ідуть туди самі недбайливі, природно, гинуть там, але, встигнувши створити умови, що полегшують працю наступних. Так, у зимовому полі, на жорстокому холоді, за допомогою самих примітивних знарядь праці на костях будівельників зводиться місто, робота жителів якого буде не скорення північних земель, не видобуток рідких копалин, а просте обслуговування теплоелектроцентралі, що подає тепло в інші міста. Соціальне містечко – це не окремий випадок, це образ, що дає точне подання про пристрій тоталітарної держави. Він шкідливий не стільки величезними жертвами, пов’язаними з його будівлею, скільки порочною свідомістю, що пробуджується в людині, коли система дає можливість людям бачити життя сусіда не краще своєї власної. При цьому виправдуються самі грубі й життєві людські інстинкти й рефлекси, у результаті псується вся ментальна система народу.

Ще один образ, виведений Солженициним, – це двісті грамів хліба, щодня видавані зекам. Ці двісті грамів так багато для них значили, що часом затьмарювали всі інші прагнення й бажання. Вони становили основу думок людини, що має сили, але голодує. У цьому полягав тонкий розрахунок людей, що розробили систему харчування в зоні. Вони добре знали, що голодний працює краще ситого.

Сила тоталітарної держави – у масі, опора й основа – у рядовому громадянині, тому й слабість цієї держави саме в цьому. Якщо цей громадянин нічим з маси не виділяється, тобто розумово розвинений так само, як і всі, він живе відносно спокійно, і його мало турбує влада, але якщо він починає міркувати, будувати висновки й узагальнення, більш того, ділитися своїми думками із сусідом, то це найстрашніша небезпека для тоталітаризму, тому нескладно довести, що утвір долі людини – справа рук самої людини, що Солженицин і зробив.

Він обрисував образ людини, що не піддається розпачу в зоні, що вміє, незважаючи ні на що, зберігати достоїнство протягом багатьох років. Це шістдесятирічний старий, який забрав увагу Шухова. Про це старому говорили, що в таборах він провів стільки ж, скільки стоїть Радянська влада. Він уже стоїть однією ногою в могилі, у нього від поганої їжі не залишилося зубів, але спину він тримає прямо, їсть не нагинаючись до миски й дивиться завжди поверх голів інших. Він – образ людини, що не бажає приймати існуючий порядок, і він страшний тоталітаризму навіть у зоні, тому що він обертає на себе увагу.

Повість “Один день Івана Денисовича” – це чудова історична робота, що вміщає в себе, незважаючи на невеликий розмір, подання про цілий період у житті країни, повість-попередження, написана з надією, що те, що описано, ніколи не повториться.