Образи Ольги й Тетяни Ларіних як типи жіночих національних характерів

И от одна, одна Тетяна!

На жаль! подруга стількох років,

Її голубка молода,

Її повірниця рідна,

Судьбою вдалину занесена,

З нею назавжди розлучена.

Спільність дитячих вражень, забав, дорослішання, дівочих мріянь зв’язують їх прочнее, чим роз’єднує духовна несхожість, різниця й щиросердечна сприйнятливість.

Зовнішність Ольги і її характер автор описує досить коротко, не дуже виразно. Він малює вигляд писаної красуні з усіма традиційними атрибутами, без найменшої вади:

…Ока, як небо блакитні

Посмішка,

локони лляні,

Движенья, голос, легкий стан…

Настільки ж бездоганний, безконфліктний, затишний і її внутрішній мир – мир гармонічний у межах сприйманого органами почуттів і не прагнучий за ці межі:

Завжди скромна, завжди слухняна,

Завжди як ранок веселий,

Як життя поета простодушне,

Як поцілунок любові милий…

Цей доконаний образ, що нібито зійшов з календаря або барвистого плаката, живаючи ілюстрація батьківських подань про ідеальну, гречну, слухняну дитину (“Безневинної принадності повна, в очах батьків, вона цвіла, як конвалія потаєний…”) представляється надто насиченим

чеснотами й достоїнствами, приторно солодким, щоб повірити в щирість авторського замилування. Достаток розхожих і барвистих епітетів і порівнянь насторожує схованою іронією й підступом. І поет підтверджує припущення уважного читача:

…але будь-який роман

Візьміть і знайдете, вірно

Її портрет: він дуже милий,

Я колись сам його любив,

Але набрид він мені безмірно.

А. С. Пушкін відплачує належне класичної правильності рис і дитячої безтурботності душі героїні, але він уже духовно переріс юнацьке захоплення подібними образами, що часто зустрічалися в любовній ліриці поета. Тому хоча автор і таки поблажливий до Ольги, однак нещадно критичний погляд Онєгіна в певній мері виражає й об’єктивне відношення поета:

У рисах в Ольги життя немає.

Точнісінько у Вандиковой Мадоне:

Кругла, червона особою вона,

Як цей дурний місяць

На цьому дурному небокраї.

Онєгін відразу виділив із двох сестер Тетяну, оцінивши оригінальність, натхненність її вигляду, складність і напруженість щиросердечного життя героїні. Пушкіна споконвічно підкреслює несхожість сестер як зовні, так і внутрішньо:

Отже, вона звалася Тетяною.

Ні красою сестри своєї,

Ні свіжістю її рум’яної

Не залучила 6 вона очей.

Дика, сумна, мовчазна,

Як лань лісова боязка,

Вона в сім’ї своєї рідний

Здавалася дівчинкою чужої.

Зовнішність своєї улюбленої героїні автор передає опосередковано, у порівнянні з виглядом Ольги, виражаючи цим вторинність фізичного стосовно духовного, підкреслюючи, що тільки озаренность особи духовним вогнем робить його прекрасним. Тетяна любить і чудово почуває природу, вона живе просто й природно, у повній гармонії зі сходами й заходами, з холодною красою зими й пишним оздобленням осіни. Природа харчує її духовний мир, сприяє відокремленій мрійності, зосередженості на рухах своєї душі, простоті й природності поводження. Забавам і розвагам однолітків вона воліє “страшні оповідання зимою в темряві ночей”, барвистого, повні глибокого, таємничого змісту народні пісні й обряди.

Тетяна увлеченно читала сентиментальні романи, щиро співпереживаючи їхнім героям, захоплюючись високим розжаренням їхніх почуттів. І коли прийшла настав час закохатися, вогонь її любові спалахнув яскравим, невгасимим полум’ям: його харчували й романтичні почуття улюблених персонажів, і неутолимый жар самотньої, прагнучої до високого спілкування душі, і цілісність і глибина цієї самобутньої, органічної натури, викоханої загадковими романтичними образами усної народної Творчості. Як щиро, безпосередньо виражає Тетяна сумбур своєї душі, глибину почуттів, як природно передає зніяковілість і сором, надію й розпач у листі до Онєгіна:

Навіщо ви відвідали нас?

У глухомані забутого селенья

Я ніколи не знала б вас,

Не знала б гіркого мученья…

Іншої!.. Ні, нікому на світі

Не віддала б серця я!

Те у вышнем призначено раді…

Те воля неба: я твоя…

Я чекаю тебе: єдиним поглядом

Надії серця оживи

Иль сон важкий перерви,

На жаль, заслуженим докором!

И Тетяна виявилася вірна своєї першої і єдиної любові (“И в самітності жорстокому сильніше пристрасть її горить, і про Онєгіна далекому їй серце голосніше говорить…”), на відміну від Ольги, що дуже незабаром утішилася в заміжжі (“Мій бедный Ленский! знемагаючи, не довго плакала вона, На жаль! Наречена молода свого суму не вірний”). Правда, доля розпорядилася так, що Тетяна стала дружиною іншого, але в цьому не її вина. Молода жінка відкидає любов Онєгіна через вірність підвалинам убраної з дитинства народної моралі, небажання зруйнувати життя люблячої її людини. У цьому її життєва Драма.

Рішуче, з достоїнством відкидає Тетяна запізніле визнання Онєгіна, затверджуючи, що чеснота, честь, почуття боргу, моральні обов’язки дорожче любові:

Я вийшла заміж. Ви повинні,

Я вас прошу, мене залишити;

Я знаю: у вашім серці є

И гордість і пряма честь.

Я вас люблю (до чого лукавити?),

Але я іншому віддана;

Я буду століття йому вірна.

А. С. Пушкін в “Євгенію Онєгіні” намалював нам два несхожих, але, безсумнівно, знакомых нам по життю жіночих характеру. Зрозуміло, характер Ольги зустрічається частіше, але й з образом Тетяни, може бути, не настільки яскравим у тих або інших проявах, ми обов’язково зштовхнемося на життєвому шляху.

Дуже образно і яскраво визначив подібність і розходження двох жіночих характерів у романі И. А. Гончарів: “…характер позитивний – пушкінська Ольга – і ідеальний – його ж Тетяна. Один – безумовно, пасивне вираження епохи, тип, що відливається, як віск, у готову, пануючу форму. Іншої – з інстинктами самосвідомості, самобутності, самодіяльності. Тому перший ясний, відкритий, зрозумілий відразу… Інший, навпроти, своєрідний, шукає сам свого вираження й форми, і тому здається примхливим, таємничим, малоуловимым”.

Картину життя російського суспільства періоду, що передував повстанню декабристів, поет зобразив у своєму романі зі справді енциклопедичною насиченістю. Недарма В. Бєлінський назвав роман “енциклопедією російського життя”. Важливе місце в системі образів роману займають жіночі образи.

Головною героїнею роману є Тетяна Ларіна. У ній автор розвив російський жіночий характер, створений Жуковським у баладі “Світлана”. Про зв’язок цих двох характерів говорить розмова Онєгіна з Ленским:

– Скажи: яка Тетяна?

– Так та, котра смутна

И мовчазна, як Світлана.

Про Світлану автор згадує й в епіграфі до п’ятого главі роману: “ПРО, не знай цих страшних снів, ти, моя Світлана”. Сни дівчин дуже близькі по змісту. Близькість до народу, росіянинові світорозумінню, а також щирість, щирість, безпосередність ріднять Тетяну зі Світланою, героїнею балади Жуковського “Світлана” (1813).

Високо оцінив образ Тетяни й критик В. Г. Бєлінський: “Великий подвиг Пушкіна, що він перший у своєму романі поетично відтворив російське суспільство того часу й в особі Онєгіна й Ленского показав його головну, тобто чоловічу, сторону; але чи не вище подвиг нашого поета в тім, що він перший поетично відтворив, в особі Тетяни, росіянку жінку”. Критик підкреслює цілісність натури героїні, її винятковість у суспільстві. У той же час Бєлінський звертає увагу на те, що образ Тетяни виявляє собою “тип російської жінки”.

Сам автор роману так виражає відношення до своєї героїні: “Я так люблю Тетяну милу мою”, “Тетяни милої ідеал”, “Тетяна, мила Тетяна”. Пушкіна увесь час підкреслює відсутність у ній чорт, якими постійно обдаровують своїх героїнь автори класичних і сентиментальних добутків: краса, поетичне ім’я. Автор прямо говорить:

Ні красою сестри своєї,

Ні свіжістю її рум’яної

Не залучила б вона очей.

Це ж підкреслюється в останній главі роману, де Тетяна – петербурзька знатна дама, “байдужа княгиня, незлочинна богиня розкішної, царственої Неви”, “законодавиця зал”. І при цьому Пушкін зауважує:

Ніхто б не міг її прекрасної

Назвати…

И в той же час вона, сидячи за столом поруч із “блискучою Ніною Воронскою”, знаменитою петербурзькою красунею, нічим не уступає їй, “безтурботною принадністю мила”. Очевидно, ця принадність була в її щиросердечній шляхетності, розумі й простоті, багатстві щиросердечного змісту