Образи головних героїв у романі “Гаргантюа й Пантагрюель”

Рабле вірить у те, що “держави тільки тоді будуть щасливими, коли королі стануть філософами, або філософи – королями”. Із другої книги роману ми довідаємося, що Пантагрюель, що відправився за знаннями в Париж, “учився досить сумлінно й досяг відмінних успіхів”. У листі, написаному Гаргантюа до Пантагрюэлю, викладена гуманістична програма Ренесансу. Насамперед, автор вірить у те, що людський рід може “невпинно вдосконалюватися”, а діти повинні бути розумніше й добріше батьків. Порівнюючи власну молодість згодом Пантагрюеля,

Гаргантюа не сумнівається в сыновнем перевазі: “Науки розвиваються, мови возраждаются… Сьогодні розбійники, кати, пройдисвіти й конюхи просвещеннее, чим у мої часи доктора наук і проповідники. І що там говорити! Навіть жінки й дівчини – і ті прагнуть до знань…” Помітивши, що незабаром невігласам взагалі стане важко, Гаргантюа радить синам, по-перше, зовсім вивчати іноземні мови, по-друге, розвивати в собі схильність до точних і природничих наук, по-третє, пам’ятати, що “знання, якщо не мати совісті, можуть лише погубити душу”.

Перебуваючи у вирі політичної боротьби XVI ст., Рабле не може

не бачити, що створений їм портрет ідеальних королів – лише прекрасна мрія, що більшість монархів охоплені манією величності, чим є “більшими” насправді. І прагнуть вони не миру, а війни. Тема війни проходить через всі п’ять томів. Вона виникає в різних, проте, неодмінно злих і потворних подобах. Королі Пикрохоль і Анарх, воїна й генерали Навтек, Фанфарон, Вовкулак, дурне військо з Диких ковбас, усілякі розбійники й грабіжники є нищівною сатирою на мілітаризм і жалібність войовничих загарбників.

Пикрохоль нападає на Грангузье, скориставшись нікчемним приводом – сваркою за коржі між пекарями й пастухами. Проте, дарма намагається велетень призвати до розуму або піддобрити агресора, Пикрохолю всього мало. Він мріє про панування над цілим світлом, а його військо тим часом просувається країною велетнів, знущаються з жителів і грабуючи їх. Лише хоробрий чернець на прізвисько брат Жан Зубодробитель зупиняє ворогів, які ввірвалися в монастирський сад, і знищує їх усіх до одного (взагалі 13 622 воїнів). Рабле любить більші числа. Додаючи до тисяч якусь малість, автор начебто знущається з досить серйозного читача, що вимагає цілковитої правдивості й не розуміє, що літературна вигадка не може бути точною копією дійсності. Не похожна звичайні абатства й Телемский монастир, що Гаргантюа заснував для брата Жана на знак подяки за його подвиги. Власне кажучи, це навіть не монастир, а модель ідеального людського співтовариства. Слово “телем” у перекладі із грецької мови означає “вільне бажання”. У звичайних монастирях усе регламентовано й підлягає церковним ритуалам. Разом з тим у Телеме головна заповідь: “Роби, що хочеш”. Як звичайно ченці становлять три обітниці – безшлюбності, бідності й слухняності. А жителі Телема вважають, що кожний може одружитися, бути багатим і вільним у своїх учинках. У монастир подаються кульгаві, криві, потворні, недорікуваті. Разом з тим у Телем приймають гарних і ставних чоловіків і жінок. Що ж про вік, то для телемитов-жінок установлені обмеження від десяти до п’ятнадцяти років, а для чоловіків – від дванадцяти до вісімнадцяти років. Всі вони вміють читати, писати, грати на музичних інструментах, а крім того, настільки зовсім знають п’ять або шість начебто, що пишуть на цих мовах вірші й прозу. А сам головне – живуть вони дивно дружно.

Рабле зображує це утопічне абатство, маючи самі серйозні наміри. Напис над ворота Телем – своєрідна програма європейського гуманізму. Справа в тому, що середньовічне суспільство не знало поняття волі, у якому мотиви окремої особистості узгоджували б з інтересами колективу. Феодали у свавільному шаленстві враховували лише на власні бажання, навіть якщо вони суперечили інтересам інших людей. Рабле вірить у те, що сама Природа обдаровує освічених людей прагненням робити добрі вчинки й уникати негідних, що в людині закладена внутрішня потреба до гармонійного спілкування. Письменник вводить в ужиток поняття “компанії” – вільного суспільства людей, об’єднаних спільністю смаків і інтересів, де немає місця звадам і непорозумінню. У телемитов усе прагнуть робити те, чого хочеться одному, а один, у свою чергу, не відокремлює себе від інших.

И коли навколо Пантагрюеля гуртується добра компанія “пантагрюелистов”, те в ній також починає діяти цей принцип, хоча приятелі велетня – аж ніяк не ідеальні люди. Брат Жан – сміливець і веселун, проте, страшний нечупара. Рабле, та й ілюстратори-книги, зображують його з постійними соплями під носом. Панург, якого Пантагрюель зустрів на Аркольском мосту, – бувалий у колишніх чепурун і гостряк, людина кмітливий і розумний, проте досить уже неразборчивыйв засобах. Зрештою, саме він, починаючи із третьої книги, виявляється в центрі оповідання. Панург думає над питанням, чи треба йому одружитися. Він одночасно боїться й самітності, і обману. Тому відправляється за порадою до оракула Божественної Пляшки, а Пантагрюель разом із друзями супроводжує його. Панург – дитя ренесансного міста, де він почуває, як риба у воді, уміє розважитися й знає 63 способу добування грошей, самий чесний серед яких – звичайна крадіжка. Втім, це не заважає йому постійно страждати від “хвороби, що називають безгрішшям”, адже Панург знає також 214 способів марнування грошей.

З образом Панурга зв’язано чимало епізодів, які справедливо вважаються хрестоматійними. Деякі з них навіть увійшли у французькі прислів’я й приказки. Проте, всупереч загальнолюдському змісту, у романі гостро відчувається та бурхлива епоха, що настала у Франції в другій половині XVI ст. Головним ворогом Рабле стала Сорбонна. Так називалася вища теологічна школа, заснована в 1253 р. ченцем Робером Сорбонной, що стала бастіоном французького католицизму в його боротьбі з вільнодумством і єресями. Саме “сорбонности”, що в XVI ст. була доручена духовна цензура, засудили роман Рабле. І письменник чудово розумів, наскільки серйозний цей вирок. Адже в тім самому 1546 р., коли побачила мир “Третя книга”, на одоной з паризьких площ інквізиція спалила давнього друга Рабле, гуманіста Этьена Частка, а самому письменникові довелося виїхати за межі Франції. Проте, від’їжджаючи, Рабле все-таки залишив лионскому видавцеві “Четверту книгу”, у якій немає недоліку в злих алегоріях на фанатиків-церковників і переляканих сучасників. Це, насамперед “панургова отара”. Під час морської подорожі Панург устигає посваритися з купцем на прізвисько Індик, що везе із собою на кораблі целую отару відгодованих баранів. Щоб помститися своєму кривдникові, Панург купує в нього найбільшого барана-проводиря й кидає його за борт. Потім всі інші барани, бекаючи й штовхаючись, починають один за іншим стрибати в море. Зупинити їх уже неможливо. Зрозуміло, що поводження баранів – це алегорія. Звичку заляканої юрби безглуздо направлятися за своїм проводирем, навіть назустріч неминучої загибелі, називають стадним почуттям. Німецький письменник Б. Брехт XX ст. написав пісню-“зонг” про епоху фашизму, коли знову, як і в часи релігійних воєн, народ звернувся в дурнів – за прикладом раблезианских баранів.

В “Четвертій книзі” є й інша алегорія – епізод морської бури. Світова Література вже з античних пор прибігала до цього образа для опису неясних часів. У Рабле це одночасно поетична картина грізної, розгніваної стихії й громадянської війни у Франції, спровокованої релігійними звадами. Під час бури героям роману здається, що всі стихії – вогонь, повітря, море, земля – з’єдналися в споконвічному хаосі. Проте цьому хаосу передує цілком земна зустріч “пантагрюэлистов” з дев’ятьома кораблями, заповненими ченцями всіх орденів і конфесій, які направляються на церковний собор для оборони “щирої віри”. Не дивно, що самий мудрейший серед мандрівників – Пантагрюэль – незабаром засумував і ладь занепав духом, хоча взагалі меланхолія йому зовсім несвойствена. Зате потім, коли почалася бура, він не волає й не лякається, а намагається приборкати стихію. Йому завзято допомагають брат Жан, Понократ, Гімнаст і інші пасажири корабля. Один лише Панург залишається осторонь – ледь живий від жаху, він слізно благає про допомогу святих догідників і читає молитви, про які як звичайно навіть не згадує. Зображення бури для Рабле – це можливість показати, як змінюються люди в критичній ситуації, як вільнодумці й шибеники раптом виявляються трусами й святенниками