Образ Василисы Єгорівни Миронової і її дочки

З Василисой Єгорівною ми знайомимося одночасно з головним героєм повести Петром Гриневым.

И так само, як і він, виявляємося збентежені й здивовані видом дружини коменданта: “У вікна сиділа бабусі в тілогрійці й з хусткою на голові. Вона розмотувала нитки…”. И зовнішність, і одяг, і заняття Василисы Єгорівни не відповідали її положенню дружини коменданта. Цим автор, на мій погляд, підкреслював походження Василисы Єгорівни з народу. На це ж указувала й мовлення її, насичена прислів’ями, і звертання до Гриневу: “Прошу любити й дарувати.

Сідай, панотець”. Чоловіка свого Василиса Єгорівна поважала, називала його й в очі й позаочі по ім’ю та по батькові. Але, як і всяка сильна жінка, почувала над ним перевага.

До приходу Пугачова Василиса Єгорівна здавалася мені отакій моторній росіянці старушенцией, що міцно тримає в руках і дочка свою Машу, і слабовільного чоловіків (таким здається мені на початку повести капітан Миронов), що однаково цікавиться солінням огірків і всіх справ, що відбувалися в міцності.

Через усе цього Василиса Єгорівна виглядала в моїх очах небагато навіть сміховинної. Зовсім іншої стала переді мною бабуся із приходом

у міцність Пугачова. Нав’язливо цікавими, зайнятими лише домашніми справами й турботами, Василиса Єгорівна перетворилася в самовіддану, шляхетну жінку, готову у важку мінуту розділити, якщо прийде, трагічну долю свого чоловіка. Довідавшись, що міцність може виявитися в руках заколотників, Василиса Єгорівна відмовилася від речення чоловіка вкритися в родичів в Оренбурзі: “- Добро, – сказала комендантша, – так і бути, відправимо Машу. А мене й у сні не проси: не поїду. Нема чого мені на старість років розставатися з тобою так шукати самотньої могили на чужій сторонці. Разом жити, разом і вмирати”. Хіба не гідні поваги ці слова, і хіба не гідна поваги дружина, що сказала їхньому чоловікові?! Сказане Василиса Єгорівна підтвердила на ділі: коли, повісивши коменданта, Козаки витяглися її з будинку “розпатлану й роздягнену донага”, Василиса Єгорівна не стала просити пощади, а голосно закричала: “Відпустите душу на покаяння. Батьки рідні, відведіть мене до Івана Кузьмичу”. Так разом вони й загинули.

Марья Іванівна, дочка Миронових, виявилася гідної своїх батьків. Вона взяла в них найкраще: чесність і шляхетність. Описуючи Машу Миронову, неможливо не зрівняти її з іншими пушкінськими героїнями: Машею Троекуровой і Тетяною Ларіної. У них багато загального: всі вони виросли в самоті на лоні природи, всіх їх харчувала народна мудрість, один раз полюбивши, кожна з них залишалася назавжди вірної своєму почуттю. Тільки Маша Миронова, на мій погляд, виявилася сильніше своїх попередниць, вона, на відміну від них, не упокорилася з тим, що підготувала їй доля, а стала боротися за своє щастя. Природжені самовідданість і шляхетність змусили дівчину побороти боязкість і піти шукати заступництва в самої імператриці. Завдяки цьому Маша Миронова виявилася счастливее інших пушкінських героїнь.

Маша Миронова – дочка коменданта Білогірської міцності. Це звичайна російська дівчина, “круглолиця, рум’яна, зі світло-русявими волоссями”. По своїй натурі вона була боягузливою: боялася навіть рушничного пострілу. Жила Маша досить замкнута, самотньо; наречених у їхньому селі не було. Мати її, Василиса Єгорівна, говорила про неї: “Маша; дівка на выданье, а яке в їй придане? – частий гребінь, так віник, так алтин грошей, із чим у лазню сходити. Добре, коли найдеться добра людина; а те сиди собі в дівках віковічної невестою”.

Познайомившись із Гриневым, Маша полюбила його. Після сварки Швабрина із Гриневым вона розповіла останньому про речення Швабрина стати його дружиною. На це речення Маша, природно, відповіла відмовою: “Олексій Иваныч, звичайно, людина розумний, і гарного прізвища, і має стан; але як подумаю, що потрібно буде під вінцем при всіх з ним поцілуватися. Нізащо! Ні за які благополуччя!” Маша, що не мріяла про казкове багатство, не хотіла виходити заміж з розрахунку.

На дуелі зі Швабриным Гринев був важко поранений і кілька днів пролежав без свідомості. Всі ці дні Маша доглядала за ним. Придя в себе, Гринев зізнається їй у любові, після чого “вона без усякої манірності зізналася Гриневу в серцевій схильності й сказала, що її батьки будуть ради її щастю”. Але Маша не хотіла виходити заміж без благословення його батьків. Благословення Гринев не одержав, і Маша відразу ж віддалилася від нього, хоча їй дуже важко було це зробити, тому що її почуття як і раніше були дуже сильні.

Після захоплення міцності Пугачовим батьки Маші були страчені, а неї сховала у своєму будинку попаді. Швабрин, залякавши попа з попадею, забрал Машу й посадив під замок, сподіваючись тим самим одержати її згоди вийти заміж за нього. На щастя, їй вдається відправити лист Гриневу із проханням про звільнення: “Богові завгодно було позбавити мене раптом батька й матерів: не маю на землі ні рідні, ні заступників. Прибігаю до вас, знаючи, що ви завжди бажали мені добра й що ви всякій людині готові допомогти”.

Гринев не залишив неї у важку мінуту й приїхав разом з Пугачовим. У Маші відбулася розмова з Пугачовим, з якого той довідався, що Швабрин їй не чоловік. Вона сказала: “Він мені не чоловік. Я ніколи не буду його женою! Я краще вмру, якщо мене не позбавлять”. Після цих слів Пугачов усе зрозумів: “Виходи, червона дівиця; дарую тобі волю”: Маша бачила перед собою людини, що був убивцею її батьків, і, поряд із цим, її рятівником. І замість слів подяки “вона закрила особу обома руками й упала без почуттів”.

Пугачов відпустив Гринева з Машею, сказавши при цьому: “Візьми собі свою красуню; вези її куди хочеш, і дай вам Бог любов так рада!” Вони поїхали до батьків Гринева, але в дорозі трапилося так, що Гринев був змушений залишити свою улюблену на час (воював в іншій міцності), а Маша із Савельичем продовжили свій шлях. Батьки Гринева добре прийняли Машу: “Вони бачили благодать Божию в тім, що мали випадок дати притулок і обласкати бідну сироту. Незабаром вони до неї искренно прив’язалися, тому що не можна було неї довідатися й не полюбити”. Любов Гринева до Маші вже не здавалася його батькам “пустою примхою”, вони тільки й бажали, щоб їхній син женився на капітанській дочці.

Незабаром Гринева заарештували. Махаючи дуже сильно переживала, адже вона знала теперішню причину арешту й уважала себе винної у всіх нещастях Гринева. “Вона приховувала від всіх свої сльози й страждання й тим час безперестану думала про засоби, як би його врятувати”.

Маша зібралася їхати в Петербург, сказавши батькам Гринева, що “вся майбутня доля її залежить від цієї подорожі, що вона їде шукати заступництва й допомоги в сильних людей як дочка людини, що постраждав за свою вірність”. У Царському Селі, гуляючи по саду, вона зустрілася й розговорилася з однією знатною дамою. Махаючи розповіла їй про Гринева, і дама обіцяла допомогти. Незабаром Машу покликали в палац. У палаці вона довідалася в імператриці ту саму даму, з якої розмовляла в саду. Імператриця оголосила їй про звільнення Гринева, сказавши при цьому: “Я в боргу перед дочкою капітана Миронова”.

У зустрічі Маші з імператрицею по-справжньому розкривається характер капітанської дочки – простій росіянці дівчини, боягузливої по натурі, як говорила її власна мати, але сили, що знайшла в собі в необхідний момент досить, твердості духу й непохитної рішучості, щоб домогтися виправдання свого ні в чому не винного нареченого.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Образ Василисы Єгорівни Миронової і її дочки

Categories: Нові твори

Links