Образ України в поезії Малишка
Андрій Малишко. Поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті і вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим.
Ще напередодні війни він написав чудову ліричну поезію “Червоновишневі зорі віщують погожий схід…”, де інтимне “ти може, мене й забула: не бачила стільки літ…” тісно переплелося із суворо-солдатським: “Друзі ідуть полками, і я серед них – сурмач”.
Сином України, сурмачем, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт. Як заклик до
Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророчі видіння майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнів і ніжний-ліризм утворюють широке багатобарвне полотно вражаючої сили любові і ніжності:
Україно моя, далі, грозами свіжо
В збірці “Вищий голос” Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик “добре нагострить сокиру”, а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті:
Тож стільки треба таїть любові В своїй недолі, в солдатській скруті, І так затятись на віщім слові,
Щоб з нього тліли й кайдани куті. Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам’яті народу. Ряд поезій на цю тему – “В завійну ніч з незвіданих доріг…”, “Приходять предки, добрі і нехитрі…” – здаються написаними в наші дні – настільки актуально вони звучать:
Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовірком, схизматом чи прелатом, Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино наша, ягодо з любові!
Поет відчуває свій борг перед минулим і майбутнім, перед усім, що є на світі… “А вже найбільше, чуєте ви, мамо, я вам заборгував і не віддав ні шеляга за перше рідне слово…” Без мови все мертве… Без мови немає життя… А без поезії – краси… І тому живе в піснях Малишка Україна, а в Малишкових поезіях зберігається чисте нескаламучене джерело української мови, і в ній – образ України.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)