Образ Росії у творчості Набокова
Пам’ять про Росію особливо сильно і безпосередньо відчувається у віршах (Набоков ще в юності встиг випустити в 1914, 1916 і 1918 роках, на кошти батька, три книжки, але професійно заявив про себе як поет у 20-ті роки – збірники 1923 року “Гроно” і “Горний шлях”). Тут ми зустрінемо і по-набоковски чарівний російський пейзаж, і уявне повернення в щасливе і безтурботне дитинство петербурзьке, і просте визнання в любові під коротким заголовком “Росія”:
Була ти й будеш…
Таємниче створена з блиску і димки твоїх хмар.
Коли треба
я чую твій реющій поклик! Ти – в серці, Росія!
Ти – мета та підставу, ти – в гомоні крові, у сум’ятті мрії!
І мені чи блукати в цей вік бездоріжжя?
Мені світиш, як і раніше ти.
Ці вірші написані вже за гребенем великих тектонічних змін: у пору революції сім’я Набокових перебралася на Південь (батько був членом “білого” Кримського уряду – “мінімальним міністром юстиції”, як не без гіркоти іронізував сам він), а в 1919 році поет опинився в Лондоні. Він поступає в Кембріджський університет, де вивчає французьку літературу і ентомологію, а в 1922-му (рік
Росією наповнені Набоковські вірші (“Квиток”, “Розстріл”, “До Росії”: “Сліпий, я руки здіймаю і все земне споглядають через тебе, країна моя. Ось чому так щасливий я” і т. д.); в прозі російське теж відчутно – і виразніше у ранніх творах, але вже в вимушено обмежених гіркою еміграцією межах проживання: мебльовані, без затишку, берлінські кімнатки, убогі квартири в оренду, нескінченні переїзди, безглуздий (немов у домашніх рослин, видертих з банок, корінням догори) побут. Мебльоване простір еміграції дозволило Набокову бачити Росію лише як сновидіння, міф, нездійснене спогад. Найбільш “російський” з романів Набокова, звичайно, перший – “Машенька”. Однак хоча “Машенька” не тільки саме “руське” і найбільш “традиційне”, близьке канонічного стовбуру нашої літератури набоковском твір, все ж атмосфера, повітря якоїсь дивацтва, примарність буття і тут охоплює читача.
Реальність і ілюзорність, Правда, ще лише злегка розмиті, речовий світ і відчуття поперемінно торжествують один над одним, не виводячи переможця. Але повільне і чи не маніакальне спогад про щось, що неможливо згадати (наче після вимушеного пробудження), переслідує героя. І, мабуть, найхарактерніша риса, властива всім прохідним персонажам Набокова: їх максимальний егоїзм, небажання рахуватися з “іншими” Ганін шкодує НЕ Машеньку і їх любов, Він шкодує себе, того себе, якого не повернеш, як не повернеш молодості та Росії. І реальна Машенька, як не без підстав страшиться він, дружина тьмяного і антипатичного сусіда по пансіонату Алфьорова, своїм “вульгарним” появою вб’є крихке минуле.
Ось вже типовий набоковскій прийом, до речі, виявився занадто містифікаційний, “шаховим” для простого читача. Письменниця Галина Кузнєцова передає характерний розмову в російської провінційної бібліотеці на півдні Франції (15 жовтня 1930 року) “Я запитала про Сирин.- Беруть, але небагато. Важкий. І потім, правда, що от хоча б “Машенька” Їхала, їхала і не доїхала. Читач таких решт не любить “Втім, як раз, його думку, якщо вірити Набокову, письменника і не займали.
“Навіщо я взагалі пишу? – Міркував він – Щоб отримувати задоволення, щоб долати труднощі. Я не переслідую при цьому жодних соціальних цілей, не вселяє жодних моральних уроків… Я просто люблю складати загадки і супроводжувати їх витонченими рішеннями “.
І як видається, У висловленні цьому немає слідів будь-якої пози або кокетства. Девізом Набокова залишається всепоглинаюче естетичне служіння мистецтву як такого, і це мимоволі обмежувало і без того не настільки вже глобальну пам’ять про Росію.
Росія для Набокова – Це перш за все залишені там дитинство, отроцтво і юність, кожна крупинка спогадів про яких викликає хвилю чарівних асоціацій. У той же час реальна батьківщина, Покинута ним – величезна країна, де мільйони колишніх співвітчизників прагнули будувати нове суспільство, перемагали і страждали, виявлялися безвинно за колючим дротом або віддавали хвали “вождеві всіх народів”, молилися, проклинали, сподівалися, – це Росія не викликала в нього ніякого тепла. Раз і назавжди сформувавши своє ставлення до радянського ладу, Набоков переніс це заперечення і на що залишився там росіянина, який бачився йому тепер лише “новим різновидом” мурашок.
“Я зневажаю комуністичну віру, – заявив він, – як ідею низького рівності, як нудну сторінку у святковій історії людства, як заперечення земних і неземних красот, як щось, нерозумно посягає на мій вільний я, як поощрітельніцу невігластва, тупості і самовдоволення”.
Це було висловлено у 1927 році, Але могло бути повторено (і повторювалося) і двадцять і тридцять років потому. Росія залишалася для Набокова і в той же час її вже як би і не існувало. І нездійснені мрії Ганіна (“Машенька”) скласти партизанський загін і підняти повстання в Петрограді є не що інше, як данина нездоланої інфантильності автора, на відміну від безлічі своїх однолітків той пройшов повз подвигу. Ехо батьківщини продовжувало супроводжувати подорожнього, однак в строгій згоді з акустичним законом видалення від джерела звуку. І якщо часом і виникає несподівано гучний сплеск, то лише в силу нелінійного розповсюдження та поглинання звукових коливань, які обманюють вухо, як, скажімо, при плутаніі дітей з повним кошиком предгрозовую літньому лісі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)