Образ і характер Пипена
Пимон – не історична особа; не було для нього й прототипу серед літописців XVII століття. В особі Пимона Пушкін з більшою майстерністю дав узагальнений образ ченця-літописця древній Русі. Таким він бачився поетові зі сторінок древніх літописів, що зачаровували Пушкіна “своею чернечою простотою й нез’ясованою принадністю”.
Найціннішою якістю літописця Пушкін уважає відношення до своєї праці як до високого громадянського обов’язку, за який він несе відповідальність:
Виконаний борг, заповіданий від бога Мені, грішному.
Високе
Так відають нащадки православних Землі рідної минулу долю.
Пушкін підкреслює й такі важливі якості літопису, як її правдивість (“правдиві сказанья перепише”), відсутність безпосередньо виражених пристрастей її автора, широту охоплення життєвих явищ. Заповідаючи Григорію продовжувати його праця, Пимон говорить:
Описуй, не мудруючи лукаво,
Все те, чому свідок у житті будеш:
Війну й мир, управу государів…
Літописець, по Пушкіну, у своєму літописі говорить не тільки про “праці, славу й добро” царів,
Повідомлення Пимона про те, що він має намір закінчити свій літопис сказанням про вбивство Димитрия, викликає такий відгук Григорія:
Борис, Борис! усе перед тобою тріпотить. А тим часом пустельник у темній келії Тут на тебе донос жахливий пише. І не підеш ти від суду мирського, Як не підеш від божого суду.
Таким чином, літопис у зображенні Пушкіна – це й Історія Русі, і голос народу, вустами літописця изрекающего свій вирок над царями.
Незважаючи на те що реальні літописці XVII століття за своїм характером і як письменники-публіцисти не були схожі на Пимона, від образа літописця, хоча й ідеалізованого, і від всієї картини, намальованої поетом у сцені в Чудовом монастирі, віє справжньою російською старовиною: “всі так глибоко перейнято російським духом, так глибоко вірно історичній істині,- говорить Бєлінський,- як тільки міг це зробити лише геній Пушкіна – істинно національного російського поета”.