Новеллистка Мериме: типологія новел
Становлення Мериме-писателя відбувалося в часи запеклої боротьби між літературною молоддю, стремившейся до відновлення французької літератури, і письменників старшого покоління, що предпочитают перевірені часом канони класицизму
Для Мериме форма новели була нова. Але він хотів через одиничну подію розкрити характер інших народів і епох. Події завжди ведуть до романтизму. Реалістична риса їх пов’язана з освоєнням характеру історично обумовленого, перехід від місцевого колориту до реалістичного зображення
Жанрова гра – автор
“Мозаїка”: “Матео Фальконе”, “Бачення Карла XI”, “Таманго”, “Балади”, “Узяття редуту”, “Партія в трик-трак”, “Федериго”, “Чарівна рушниця”, “Этрусская ваза”, “Незадоволені”, “Листи з Іспанії” – новели зовсім разниею Назва збірника: мозаїка – із дрібних деталей, разом – калейдоскоп = життя. В осколків немає порядку, структури, усе хаотично.
Мериме створює новели-еліпси – художня структура, у якій весь зміст реалізується навколо 2х схованих центрів. Основний прийом – прийом контрасту. Обидва центри – 2 історії, взаємодіючі один з одним. Часто новели мають рамкову композицію (оповідання в оповіданні). Рама – часто наукові міркування, припущення
“Xроника царювання Карла IX” (1829)-один із кращих французьких історичних романів, у ньому Мериме “уживається” у психологію, вдачі своїх співвітчизників, але жили в XVI в. Мериме не прийняв тієї форми історичного роману, що розробили романтики. Він і тут експериментує з жанром в “пошуках оповідання, що найбільше адекватно відбиває дійсність. Роман, в основі якого соціально-моральна проблематика, будується як добуток про приватне життя двох братів, їхньому прагненні зробити кар’єру, домогтися любові чарівної придворної дами. Таке перенесення акцентів на події особистого життя засновано на концепції історизму Мериме. Своє подання про принципи відтворення минулого Мериме виклав у передмові до роману й глави VIII “Діалог між читачем і автором”.
У передмові Мериме повідомляє, що в історії він любить тільки анекдоти (згадаємо, що анекдотом у часи Мериме й Пушкіна називали події з життя приватних осіб). Якщо перша умова полягає у відтворенні приватного життя звичайної людини, то друге припускає вірність вдачам епохи. “Тому про вчинки людей минулого необхідно судити за законами цього минулого. Дотримуючись цього судження, Мериме робить висновок: “паризькі городяни, умерщвляя єретиків, твердо вірили, що коряться голосу Неба”. І нарешті, останнє міркування автора про закони історичного роману: “Я говорю лише – припустимо це”.
Далекість у часі, многопричинность подій дають можливість створювати лише версії історичних подій і їхніх джерел. Авторська версія мотивів Варфоломеевской ночі – ненависть Карла IX до адмірала Колиньи, протестантові, що був багато розумніше й талановитіше “самодержця”, відчуття королем своєї розумової й моральної ущербності. Мериме відмовляється докладно описувати покои, одягу героїв. Портрети персонажів він пропонує читачам подивитися в музеї. Мериме відмовляється від романтичного принципу робити особа дзеркалом душі. Персонаж у його романі проявляється себе в дії. Так, наприклад, брехлива й порочна душа короля розкривається в тім, щоб умовити Жоржа Мержи вбити адмірала Колиньи. Колорит часу відтворюється в романі: Мериме описує костюми братів Мержи тільки для того, щоб показати, як скромні гугеноти і як прагнуть до розкоші католики. Кожний предмет служить тільки розкриттю головної авторської ідеї, але не має самодостатнього значення, як у В. Скотта
Роман, у якому описуються події кінця XVI в., відтворює його вдачі: брутальність і жорстокість рейтарів-найманців-рейтарів, перу в пророкування циганок, жорстокі, натуралістичні передані розправи з гугенотами, неуцтво не тільки простого народу й ченців, але й придворної дами Діани де Тюржи. Виключенням є брати де Мержи, особливо Жорж. Вільнодумство, сміливість, нездатність виконувати наказу навіть короля, якщо вони суперечать поданням про честь і гуманність, ніжна любов до брата виділяють його серед всіх героїв роману. Але саме він і гине у фіналі: у цьому позначається авторський скептицизм і песимізм. Особливо багатозначний фінал роману, тому що автор пропонує читачеві самому вирішити, чи утішиться Бертран і чи з’явиться в Діани де Тюржи новий коханець. Завершенность і однозначність здається Мериме спрощенням у тлумаченні психології людини
(2 votes, average: 4.00 out of 5)