Гуманізм новел Стефаника

Про що б не писав Василь Семенович Стефаник, у центрі розповіді завжди виступає людина з її проблемами, думами, переживаннями і прагненнями. Усі герої Стефаника, як говорив Марко Черемшина, або безнадійно хворі, або безнадійно вбогі, або безнадійно старі, або безнадійно спрацьовані, або безнадійно нещасливі. Справді, багато безнадій у житті його героїв. Але багато й такого, про що не соромно розповісти усьому світові: дивіться, це – мій народ. Він, може, і вбогий, і нещасливий нині, але він є, живе за своїми духовними законами у злагоді з власною

совістю, живе й працює на землі. Чи була вона ласкавою до нього, та земля? Пригадаймо, як порається біля неї Іван Дідух із новели “Камінний хрест”. Усе життя своє – довге трудове життя селянина-трудівника – уклав у цю землю Іван. Загнула його робота фізично, але певен він був, що праця усе переможе: “Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!”

І зрештою хіба ми любимо землю за щось? Любимо, бо інакше й бути не може. Саме вміння працювати на землі, розуміння її диктували й основи моралі селянина. Цінують люди і працьовитість, і чесність, і порядність, і доброзичливість. Не випадково ж запросив до

себе Дідух усе село, прощаючись перед від’їздом у далеку Канаду. У розповіді про історію життя Івана Дідуха відтворилися найяскравіші риси ментальності українського народу, саме ті, що зрозумілі усім людям. Здатність долати працею усі перешкоди, терпіти скруту, холод і бідність, але залишатися людяним, відкритим цінують односельці Івана. У нього багато друзів, бо він зберіг у серці тепло до людей, пошану до кожного сусіда, намагаючись жити по совісті. Так само мислить і герой оповідання “Сини” Максим. Особисте горе ніби відділило зовні його від людей,

Але нема у його серці зла. Попри традиційні моральні забобони щодо шлюбу і дітей, мріє він про те, щоб у цьому світі залишилося дитя від його синів. Хай хто скаже, що грішне таке поза-шлюбне кохання, але для нього головне не це. По-іншому розуміє він цінність і сенс життя тепер, коли він старий і самотній. Головне – то саме життя, найвища цінність на землі.

Читаючи новели В. Стефаника, припадаєш до чистої криниці народної моралі, пройнятої любов’ю до людини, пошаною до всього живого на землі.

Творчість Василя Стефаника завжди сприймалася читачем як вираз трагічної долі галицького селянства. Та в новелах цього письменника є не тільки картини розпачу і горя. Його новели містять глибоку думку про вічне – життя і смерть, добро і зло. Для чого живе людина на цьому світі? По-різному відповідають на це питання його герої, та й не ставлять такого запитання іноді зовсім. А так життя складається, що одного разу доводиться замислитися, що головне у житті.

Усе життя працював на землі Іван Дідух. Працював тяжко. “Вік свій збув на тім горбі”, – говорить автор про його працю на незручному клаптику землі – на горбі, що дістався йому у спадок від батька. Без гучних слів заходився він возити землю на той піщаний горб, щоб родила земля, щоб ростити дітей, щоб жити своєю працею. Так жили його батьки і діди. Так здається правильним для нього. Не раз проклинав він тягар тієї роботи, крекчучи від натуги, коли навіть коня жалів, а на собі вносив на горб перегній. Переломило його на тому горбі навпіл, так і ходив зігнувшись. І все ж, коли настав час прощатися йому з тією землею, плакав за нею. Виявилося, що це все, таке знайоме і буденне,- найдорожче, що в нього є. Бо це Батьківщина. “Банно ми за найменшов кришков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную…” Виявляється, що тримав його у цьому житті оцей зв’язок із рідною землею, який і увічнив Іван, поставивши на піщаному горбі кам’яний хрест.

Іванові хочеться “віпрощатися” перед людьми, бо для нього саме вони були мірою моральності, цінності його життя. Він завжди поважав людей, і вони відповідали йому такою ж повагою. Про це говорять йому, прощаючись. Усе життя його минуло тут, між цими людьми, отож, як шлюб із дружиною колись тут перед ними брав, так і нині прощається, немов перед смертю. Людина не може бути сама. Про це ж міркує герой новели “Сини” Максим. Самотність його страшна, гнітюча. Він бореться з нею працею. До пізньої ночі працює в полі, аби не вертатися до спорожнілої хати: сини загинули, дружина не витримала розлуки з дітьми. Втрата сім’ї виявляє для Максима життєві пріоритети. Він жив, як і Дідух, усе життя працюючи коло землі. Вважав, що живе правильно, й цього досить для щастя. А сім’я завжди буде з ним. Виявилося, що для людини необхідно знати ще й те, що залишиться на землі після неї. З відчаєм звертається до Бога, аби дав йому на старість знати, що десь на землі залишився слід від його синів. Може, є на світі дівчина, що кохала когось із них. Не важливо для нього, як про це скажуть люди, бо головне – життя. Життя однієї людини дає життя іншій, корінить у собі життя і щастя для іншої людини. Велич і цінність цих зв’язків зрозумів душею Максим у своїй самотності.

Отже, розповідаючи про своїх героїв, Стефаник підводить читача до думки про вічність і незнищенність життя, про любов як основу буття людини, про щастя бути людиною серед людей на своїй рідній землі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Гуманізм новел Стефаника