Два антагоністи, Хмельницького й Вишневецкого в працях Мериме

Якщо зрівняти двох антагоністів, Хмельницького й Вишневецкого, те можна побачити, що поважаючи мужність магната, Мериме малює його як середньовічного лицаря ( “Те була цілеспрямована людина, герой Середньовіччя, сповнена непохитних переконань” ). Але Вишневецкому не вистачає людяності й зв’язку зі своїм народом. Хмельницький же, хоча й переслідує в першу чергу мети реєстрового козацтва, виглядає набагато більше простим, реальним ( “А в той час Хмельницький, примостившись у лісі на дереві, стежив за їхнім маневром, спокійно підраховував

їхньої сили й відслідковував видобуток” ). Ми нібито бачимо людину й статую, і віддаємо перевагу людині

Життєвості образу Хмельницького додають і його недоліки. Наприклад, прихильність до випивки, коли він обіцяє “продати Тата туркові”, Кисиля повісити, а шляхтичів потопити. А ранком радується від того, що все залишилися живими

Мериме постійно підкреслює: Хмельницький є частиною народу, носієм народних недоліків і народного достоїнства. Його мудрість є народною мудрістю. Дійсність він осмислює через фольклорні символи (казка про уже, пісня про чайок). До речі, казку про уже Мериме включив в обидві

роботи. Хмельницький осмислює феномен козацтва через образ прирученого вужа, що бере на себе всі зовнішні удари й захищає хазяїв, поки до нього шанобливо ставляться. Випробувавши образи, він убиває хазяйської дитини й назавжди залишає колись щасливе житло. Швидше за все, Мериме використовує тут дійсний народний переказ, тому що звичай змісту в будинку прирученого вужа-оберега має ще індоєвропейське походження. Він існував у греків, вірменів, угрів, білорусів, литовців, болгар і сербів

Пісня про чайок, що Хмельницький становить під час максимальної тривоги за долю козацтва теж пов’язана з народною традицією зображення материнського горя. Гетьман співає про чайок, пташеняти якої намагається розірвати яструб. Хмельницький, взагалі, часто звертається до козаків, як до власних дітей. І як це не схоже в зображенні Мериме на звичаї польської шляхти: “Військо, що втримувалося грабежами, незначності-воєначальники, що отупіли від бідності селяни, готові йти за тим, хто вогнем і мечем покарає їхнього хазяїна, незалежний парламент, що не визнавав ні однієї верховної влади, безладні дебати, вибори, проведені в атмосфері терору й підкупу – такий виникала тодішня Варшава”.

Мериме підкреслює чванливість шляхти, що постійно порушує людські права православних, не вважаючи їх за людей. У результаті Козаки не вірять жодному слову поляків, пам’ятаючи долю Тараса Трясила, Івана Сулими й Павла Буту (Павлюка), які довірилися й були страчені. Викликає відраза небажання молодих шляхтичів навіть стояти поруч із козаками на площі під час Інаугурації Хмельницького (“Ми там змішаємося з тим набродом, це образливо для Мовлення Посполитой”). Небезпечне чванство веде Мову Посполиту до падіння, і не останню роль грає в цьому релігійна нетерпимість, що постійно підкреслюється автором. Православні для католиків є безперечними тваринами („bestias”), і жоден їхній учинок не викликає поваги. Навіть земляні зміцнення, які повсталі селяни під керівництвом Джеджалика побудували за одну ніч, викликали в поляків тільки презирство (“Лише чернь так може працювати”).

Необхідно вказати, що Мериме, не розуміючи негативної ролі Папського двору і єзуїтів у Мовленні Посполитой, не відокремлює їх від польських націй. І це, напевно, є помилкою. Адже польський народ був жертвою Контрреформації, а не її провідником

Мериме не приховує жорстокості козаків, малюючи сцену розправи над табором Калиновского. Він порівнює неї з германськими руйнуваннями Рима, виділяючи “канібальські посмішки”, “дику музику”, старання кожного козака бути катом. Але при цьому письменник виправдує їх через вражаючу сцену різанини, під час якої козаки говорили слово “Берестечко”, а також згадували назви спалених сіл і імена вбитих братів

Мериме взагалі був схильний виправдувати козацьку жорстокість. Особливо після знайомства із творчістю Марка Вовчок. Перевівши оповідання “Козачка”, Мериме пише И. С. Тургенєву: “Вона налякала наших дам, навіть тих, які співчувають героїчній Польщі. Уже давно я не перечитував цього оповідання, що виправдує С. Разіна й Пугачова”.

Відношення Мериме до сполучника України й Росії теж змінилося в порівнянні з 1854 р. В “Козаках України” він писав: “Здається, наприкінці життя Хмельницький каявся за свій учинок. По гіркому досвіді він довідався, що залежність від царя більше важка, чим підвладність польським королям”.

Не можна сказати, що Мериме не поважав Росію. Скоріше, навпаки. Але він завжди критикував абсолютну централізацію духовного життя. Згадуючи про анафему, що російська церква наклала на Мазепу, він зауважував: “Серед всіх християнських громад лише російська православна церква повідомляє анафему тому, хто втратився монархової милості”. У підсумковому висновку “Козаків України” Мериме висловив думку, що польсько-козацька Війна принесла занепад обом сторонам: поляки втратили державу, а козаки втратили волю


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Два антагоністи, Хмельницького й Вишневецкого в працях Мериме

Categories: Нові твори

Links