Німеччина й Франція для Гейне
Розчарувавшись у балакучих ораторах опозиції, Гейне не розчарувався в народі. Він уважає, що тепер взагалі “минув той період світової історії, коли треба всім височіли діяння окремих особистостей. Самі народи, партії, маси – герої нового часу”.
П’ятого червня 1832 року незадоволені маси знову виступили на вулиці Парижа, борючись під гаслом республіки, і “краща кров Франції” пролилася в монастиря Сен-Мерри. Ці “республіканці – герої монастиря Сен-Мерри, люди, які в той час (1830- 1836 р.) дійсно були представниками парод-пих
Захоплюючись французьким народом і його історією, Гейне в передмові до “Французьких справ” жагуче обрушується на німецькі порядки й особливо на німецьке дворянство. Незважаючи на езопівську мову цієї передмови, у Німеччині його порахували занадто різким. (“Боже мій! Що ж це буде, якщо я дам волю моєму серцю й висловлюся повним голосом, скинувши із себе всякі пута!” – викликує Гейне із цього приводу.)
Німеччина й Франція того часу персоніфікували для Гейне минуле й Майбутнє Європи. Вибір між минулим і майбутнім, між феодалізмом і капіталізмом був не так простий для Гейне. У Франції перед ним наочно розкривалися згубні властивості капіталізму. Ми бачили, якій різкій критиці піддається в Гейне не тільки варта у влади фінансова буржуазія, але й “вся опозиція з її звітами виборцям, з її депутаціями, добродії Одилон Барро, Лафитт і Араго” та інші представники “негероїчного” періоду в історії буржуазного суспільства. Буржуазна республіка в тім виді, як вона здійснилася, наприклад, в Америці, не залучає Гейне, і він застерігає Францію від того, щоб перейняти “монотонність, безбарвність і міщанство американського життя”. І коли Гейне міркує про немальовничість і прозаїчність сучасних костюмів, відчувається: він розуміє щось набагато більше важливе й істотне – що розвиток капіталізму несприятливо для розвитку мистецтва
Звідси елегійні подихи Гейне про минуле. Він називає себе “роялістом по вродженій схильності”; йому подобається, коли, у наслідування епосі реставрації, дами з’являються на балах з напудреними волоссями; він дорікає Кромвеля за те, що після його перемоги життя Англії “стала сіркою й безбарвної й поезія в жаху бігла із країни, де колись вона марнувала свої самі радісні фарби”. І навіть про Робеспьере Гейне зауважує, що він, “бути може, ненавидів усякого, хто був дотепний і любив посміятися”.
В 40-х роках, оцінивши значення робочого руху – чартистів і силезских ткачів – і зустрівшись із Марксом, Гейне зрозумів, що порятунок від недоліків капіталізму полягає не у феодальному минулому, а в пролетарському майбутньому (правда, і тоді скептичне відношення до доль мистецтва його не покинуло). Але в роки, коли писалися статті про Францію, Гейне не міг ще зрозуміти значення робочого руху. Він, щоправда, відзначає серед героїв повстання 1832 року “декількох робітників, у яких під грубими куртками билися дуже шляхетні серця”, але перший самостійний виступ лионских ткачів в 1831 році Гейне називає просто безладдями, а революціонер-робітник, зображений на картині Делакруа “Воля на барикадах”, здається Гейне бруднуватим не тільки зовні, але й внутрішньо: “Зізнаюся, маленький купідон-сажотрус, що коштує біля вуличної Венери, тримаючи по пістолеті в кожної руці, забрудни, може бути, не тільки сажею”. Для Гейне це поки ще тільки “набрід”, хоча й облагроженнии “великою думкою”, що “розбудила заснуле почуття власного достоїнства”.
Чудово, однак, що в роки, коли робочий рух було ще в пелюшках, а його майбутньому вождеві було не більше чотирнадцяти років, Гейне, як передовий представник радикальної демократії того часу, зміг уже настільки багато зрозуміти й так блискуче висловити
(1 votes, average: 5.00 out of 5)