Наскрізний пафос життєствердження в новелі Григорія Косинки “В житах”
Тривожним, важким і повним нерозв’язних суперечностей – саме таким постає перед н’ами час революційних та порєволюційних подій в Україні XX століття із творів визначних майстрів слова, діяльність яких припала на 20-30-ті роки. Новели Г. Косинки про ту бурхливу добу посідають одне з чільних місць серед правдивих історій про людину й час, написаних безпосередніми свідками, учасникам тих подій. Та попри жахливість, нелюдське обличчя часу митці намагалися у відповідності зі своїм світоглядом віднаходити в ньому і позитивні, або, сказати
Мабуть, найглибшого розкриття у творчій спадщині Григорія Косинки дана проблематика знайшла у невеличкій новелі “В житах”.
Фабула новели незвичайно простенька: герой, який дезертирував із царської армії, вимушений переховуватися в житах, аби не бути розстріляним. Під час перебування у сховку з ним відбуваються дві історії: він спостерігає за багатієм та зустрічається зі своєю колишньою коханою Уляною – це, власне, і все, про що розповів нам Косинка у новелі. А далі розпочинається розповідь Корнія – героя новели, яка власне не є розповіддю, а це, радше, череда спогадів, асоціативний ряд, вибудовуваний ним на основі протиставлення мирного й повстанського життя, це глибоке почуття ненависті до багатія і так само глибока закоханість у дівчину. І все це постійно переплітається з образом жита. Звичайнісінький злак у канві новели набуває яскраво символічного звучання. Житнє поле – єдиний свідок поневірянь героя, єдиний друг і захисник його – перетворюється у спогадах, свідомаеяч героя у своєрідного повіреного у всі земні таїни, навіть більше: житнє поле стає самим життям. Життям, яке йнйдуже, а, може, й з біллю сприймає смерть своїх дітей, і так само спокійно дивиться на їхні радощі, Так, наприклад, поряд з тінню розстріляного Кор-нісвого товариша, що ніби проходить житами перед очима героя, з’являється І повна сил і краси “Уляна. Г вона не лише не тінь, а плоть і кров, вона самі соки землі, саме жито-життя, які здатні пробудити, ловернути до сприйняття номних радостей і мертвих, і живих. А саме на межі між цими двома станами перебуває Корній, адже для себе він живий, а для інших – мертвий, та й песимістично-притлумлене, ледь не тваринне існування його до зустрічі з Уля-иою швидше нагадувало смерть, аніж повноцінне життя. Але почуття любові до Уляни врешті перемагає страх за, хай і огидно плазунське, життя. Корній аабуває про небезпеку, що йому загрожує, і під німається із землі назустріч л ю-бові, навперейми справжньому життю. І хоч не довгим було щастя Корнія та Уляни, та все ж у серці героя назавжди залишився дух жита і непереможне прагнення жити.
Жито, жити, любити… – це весь Косинка, це йото поезія. Читаючи його Твори, просто забуваєш, що це проза, а не поезія. Такі ці новели насичені образами, мелодією, почуттям. То ж і пишучи про них, нєснод івано й сам спостерігаєш за собою бажання писати ледь не віршем, помічаєш, що Кобилчині образи, художні засоби, ідеї знаходять відгук у тобі. Та не просто відгукуються, а спонукають тебе до співтворчості, пробуджують думку, почуття і наснажують на життя, наповнене сенсом і гідністю… Часто чуємо фразу: “Він – людина епохи Відродження”. Так говорять про інтелектуалів, тонкі натури, всебічно обдарованих тощо. Ще одним сенсом фрази, гадаю, має бути і характеристика людини-мнтцл, твррче кредо якої не розходиться з власним реальним життям. Такими були більшість митців 20-30-х років, недарма ж той час і тих людей назвали “Розстріляним відродженням”. Серед них і майстер новели закоханий у жито-життя – Григорій Косинка.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)