Наші автобіографії (Остап Вишня)
Спогади живуть у нас.
Спогади поховані в нас.
Спогади сховані в нас.
Спогади є нашим минулим, тим, що залишилось від минулих подій, почуттів, думок. Гуляючи алеями свого духу, слухаючи музику своєї душі, ми стоїмо в їх тіні. Людина без спогадів – людина без минулого. Деякі змушують нас червоніти й понині, щось згадуємо ми зі сміхом, інші ми називаємо найкращими у своєму житті.
Для більшості з нас найприємнішими є спогади про дитинство. Той час, коли людина формується, розцвітає. Саме від того, яким є дитинство, залежить наше сприйняття
Взагалі, дитинство – це місток до дорослого життя. І який цей місток, таке й наше прибуття до нього. Створення цього “фундаменту” залежить не тільки від людини, але й від її батьків, оточення. Тобто від усього того, що супроводжує наші дитячі роки. Бо там є відповіді на особливості наших філософії, ідеології, світосприйняття, спілкування з людьми, динамічності (або інертності).
Малі роки ще не спаскуджені брехнею, лицемірством, фальшивістю, так званою “амфотерністю”
Кожний раз при згадці про дитинство жорстка музика в свідомості змінюється на світлу, трохи сумну і ліричну.
Книжки з чиєюсь біографією нагадують нам перші роки нашого життя.
Починається, звісно, все з того, звідки ми взялись. Хтось, наприклад, знайшовся в капусті, когось принесли лелеки, хтось лежав під хмелем, відомий український письменник Остап Вишня років до десяти вважав, що його витягли з колодязя, коли напували корову Оришку Далі – невідворотне виховання нас нашими батьками (“Кому сказав – не чіпати” Як дожену зараз, отримаєш в мене!” або “Зараз ще отримаєш, якщо тобі мало! Негайно замовкни!!!” ну і таке інше) Навчання. Невиконані домашні завдання, покарання вчителів, уроки, які були використані на відпочинок душі і тіла, покарання і за них, погані оцінки, ну і ще багато чого. Усім подобається розповідати про пригоди замріяного дитинства, особливо у дружній компанії. До друзів-читачів і звертається Остап Вишня. Факти біографії щедро пересипані, як молода картопля зі сметаною – чебрецем, календрою та петрушкою, усмішками та гумором у якості приправи. Хто куштував таку страву, особливо гарячою, той зрозуміє, чому використане таке порівняння. “Підходящі” умови для розвитку творчої натури письменника (поетичне споглядання картоплиння та бур’янів), “підходящі” батьки, бо відразу ж передрекли здатність писати – “золоте дитинство між природою і людьми”. На формування як особистості (ми ж по собі знаємо) впливали такі інтелектуальні заняття, як-то копання ямочок біля картоплі. З їх аналізом допомагають, звісно, і наші батьки, які схожі за вдачею на батьків письменника – “Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!”
Любов до книжок є в кожного з нас (можливо, кожна дитина в душі – письменник?), звісно, і проявляється вона по-різному – дехто обожнює досліджувати, з чого ж зроблена та книжка, дехто – роздивлятись малюнки. Батьки взагалі використовують як знаряддя для покарання. Саме тому Остап Вишня пише про свою любов до книг з м’якими палітурками і невеликих розмірів.
Далі, за словами автора, починається нецікаве життя…
Неперевершені гумор, самоіронія і самокритика, з якими письменник описує себе, батьків, своїх вчителів. Іноді, навіть не усвідомлюючи цього, ми проводимо паралелі з собою, зі своїми батьками, вчителями. Згадуємо свої сварки з батьками, сестрами чи братами, провини і покарання чи його уникнення дивовижними випадками.
Звісно, серед кумедних жартів Остапа Вишні уважне око побачить ідеї повноправного розвитку національної мови в республіках, необхідність її вивчення та очищення від спотвореної лексики Та це коли підходити до твору з наукової точки зору. Коли ж читають звичайні читачі (а зовсім не критики чи науковці), то їх вражає доброзичливість, кумедність “Моєї автобіографії”, а у свідомості залишається приємний присмак.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)