“Народе мій, до тебе я ще верну…” ВАСИЛЬ СТУС
ВАСИЛЬ СТУС
“Народе мій, до тебе я ще верну…”
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем.
Народ мій тут, на рідних цих просторах…
І. Кочерга
Життя В. Стуса – це дорога через тернії до зірок. Пройдемо її етапами, доторкнемося серцем до великої людської трагедії й водночас високої вірності вибраному ідеалові.
Поезія В. Стуса стала помітним явищем не тільки української та світової літератури, а й усього нашого суспільного життя. Усі твори великого національного поета, тісно пов’язані
Але передусім вражає цей поет відвагою й самозреченням, з якими вступив у бій з темними силами за високі ідеали добра, справедливості, гуманізму, за національну гідність і самостійність українського народу. Безкомпромісний і запальний, нетерпимий до будь-якої неправди, В. Стус особливо болісно сприймав намагання тоталітарного режиму покінчити із залишками духовності нашого народу, зрусифікувати Україну, знищити українську мову. Як тільки міг,
Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини,
На чорних водах – тінь її шукай.
І автор шукав її, бо інакше не міг. І жити не міг спокійно, хоч знав, що одного разу за ним прийдуть, знав свою долю, але розумів, що мусить її пережити саме ось так.
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя – одне стернисте поле,
Але перейти – не помину.
Дотягну до краю…
В. Стус був заарештований, звинувачений у тому, що “систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад”. Жорстоке й несправедливе покарання Стус відбував у таборах ГУ – ЛАГу.
У неймовірно важких умовах Василь Стус продовжує творити, пише вірші, роздумує над минулим, сучасним і майбутнім України. “Голови гнути я не збирався. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу одстояти до загину”, – записує поет у табірному зошиті.
Рідна Україна була джерелом сили й натхнення поета і його нестерпним постійним болем.
Ім’я Стуса стає широко відомим у світі, поезії перекладаються багатьма мовами, за кордоном виходять дві збірки: “Зимові дерева” (1970 р.) та “Свіча в свічаді” (1977 р). А ось удома, на рідній Україні, його не друкують.
Загнаний обставинами й владою, він особливо гостро сприймає чужі біди та болі.
Мені здається, що живу не я,
А інший хтось живе за мене
В світі в моїй подобі.
За вироком двадцять три роки неволі призначено було на коротке життя В. Стуса, із них п’ятнадцять – гулагівських таборів і смерть там. Але ніщо і ніхто не зміг поставити Стуса на коліна, заставити його замовкнути, не помічати несправедливості по відношенню до України, до її історії й культури. У щоденнику Стуса є запис: “Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія – без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Русі… Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів?”
Мене хвилюють вірші В. Стуса. З великим задоволенням і цікавістю я читаю їх. Вони вимагають від кожного покоління продовжувати справу цієї благородної людини, дбати про розквіт нашої національної культури.
Мені пощастило більше дізнатися про В. Стуса, бо в 1961-1963 роках він учителював у Горлівці, моєму рідному місті, викладав українську мову та літературу. Недалеко від мене знаходиться школа № 23, у якій працював Василь Семенович. Він залишив по собі теплі спогади в колишніх учнів і колег. Цікаво розповідала про В. Стуса вчителька історії Л. Є. Замойська, яка відзначала, що однією з провідних рис його була чесність і велика любов до рідної мови. А ще вона наголосила на тому, що цей учитель любив ходити у вишитій сорочці.
Йому рано зламали життя за елементарну порядність, за вірність своїм переконанням, своїй Вітчизні. Але сьогодні В. Стус повернений народові, збулися його пророчі слова:
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя…
Його немає, але він живе серед нас своїми творами, своєю стійкістю. Тепер настали інші часи. Часи, які своїм життям готував Стус. І життя-подвиг цієї людини піднімає наш дух, достукується до нашої совісті, до приспаного сумління.
Він серед нас. Він – наша совість. Мені подобається цей поет-патріот, який сам вибрав собі таку трагічну долю. Його життя могло б скластися зовсім інакше. Він міг би, як деякі письменники того часу, прекрасно пристосуватися до життя, зробити письменницьку кар’єру, прославитися. А він пішов іншим шляхом. І доля, і творчість В. Стуса багато в чому близькі до Шевченкових. Для нього, як і для Великого Кобзаря, Україна була над усе.
Василь Стус – втілення моральних переваг вільнодумної людини
Ярій, душе, Ярій, а не ридай!
У білій стужі сонце України,
А ти шукай червону тінь калини,
На чорних водах – тінь її шукай.
Поетична творчість завжди навіває спогади. Спогади минулого, марення майбутнього, осмислення сучасного. Лише поети назавжди зберігають дійсність, залишаючи минуле, пророкуючи майбутнє. Сум, жах, страждання за рідну Батьківщину, але невмируща віра у світле майбутнє України сповнює поезію “розстріляного відродження”, покоління шістдесятників. Усім своїм єством вони любили рідний край і страждали за нього, вірячи у світле майбутнє, у велич Батьківщини, йшли на смерть, в останні хвилини звертаючись до неньки України:
…дай, Україно, гордого шляху,
Дай, Україно, гордого лику…
Ці слова належать українському поетові, публіцисту, перекладачу Василю Стусу.
Усе його життя стало освідченням у любові до України, найріднішої і найжаданішої, і дорогою до неї. Саме ця любов вирішила долю поета:
Ім’я поета – боротьба,
Ім’я поета – Україна.
Василь Стус, надзвичайно обдарована особистість, маючи великий хист до творчості, відчуваючи у собі потребу писати, складати вірші, боротися за велич України, діяти, а не вмирати, писав:
Поет – насамперед, людина,
Повна добра і любові.
Поетом себе не вважаю,
Маю себе за людину,
Що вміє писати вірші.
Якби було краще жити,
Я б віршів не писав.
Я б робив коло землі.
Ще поціновую здатність
Чесно померти.
Ці рядки свідчать про великий талант, що криється в його душі, життєдайність його поезії і музи, що блукає закутками онімілої землі, тиснеться в серця людей, але даремно, бо весь час переслідується. Автор шукав свого шляху, пориваючись на гору, несміло думаючи про Олімп. Але, відчувши, що його дорога веде на Голгофу, не схаменувся, не збавив кроку, рішуче прямував до власної загибелі. Бувши лю-диною суворою, правдивою, не став на шлях малодушних вагань. З високо піднятою головою поніс життя на вівтар Батьківщини й мистецтва – безоглядно, цілком.
Краса страждань – найвища краса, але поезія Стуса багата барвами життя й грою соків землі, ніжністю почуттів і якоюсь особливою ласкою до всього живого. У прозорій душі поета яскравими осінніми спалахами ясніла краса світу – барвами осінніх айстр, уранішнім співом птаха, розлитою водою жалів. Життя його пройшло по етапах, і, зазираючи в зону смерті, дивився на нього збоку, відчужено. Читаєш його вірші і здається, що вони писані людиною, яка спроможна залишати тіло й сповнюватися волею духа.
Перебуваючи на засланні, занурившись у світ таборів, знущань, наруги, виконуючи непосильний труд, Василь Стус підірвав своє здоров’я, але дух його лишився незламним. Переживаючи страхіття таборів, мав великий потяг до життя, до дії в сьогоднішньому дні. Велика туга за родиною стискає його кволі груди:
Жінку лишив на наругу,
Маму лишив на біду…
Зворушує любов В. Стуса до рідної матері. Вітаючи її з днем народження, пише: “Дорога, золота моя матінко! Вітаю тебе з днем народження! Цілую твої натруджені руки, зів’ялі щічки, ласкаві очі і бажаю тобі здоров’я, а все інше, може, дасть нам Бог. Твій Василь”. Якою любов’ю, ніжністю сповнені ці рядки. У своїх листах він намагається переконати матір, що він щасливий мати таку долю, що впевнений – його страждання не пройдуть марно: “Я пишу вірші і гадаю, що вони колись будуть потрібні моєму народові…”
Поет увесь час сповнений оптимізму, але не приховує гіркоти свого існування:
Біда так тяжко пише мною…
Як хочеться вмерти.
Це поклик зневіреної душі. Він відчуває, що не витримує, і готовий прийняти смерть, але до останньої хвилини прагне гідної смерті, з гордо піднятою головою:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст…
Це добре, що сьогодні ми маємо можливість вивчати творчість поета. Вірші В. Стуса не можна просто гортати – у них треба входити й повільно обживати, як обживав поет на етапах свої камери. І тоді відкриється унікальна сторінка поезії XX століття – віку відчуження. Поет заплатив життям за безсмертя свого імені. Його ім’я символічне для кінця XX століття. Проти течії, за найжорстокіших обставин, він проніс у руслі української традиції ідеали гуманізму й патріотизму – і по-лицарськи зберіг вірність цим ідеалам до кінця. Саме такі люди тримають українську культуру, вони відповідальні за духовну спадщину, за власну душу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)