МЮССЕ, Альфред де

(1810 – 1857)

МЮССЕ, Альфред де (Musset, Alfred de – 11.12.1810, Париж – 02.05.1857, там само) – французький письменник.

Народився в незаможній дворянській сім’ї. Його батько, котрий служив у військовому міністерстві, займався поглибленим вивченням праць Ж. Ж. Руссо.

Після закінчення колежу Мюссе займався правом і медициною, пробував себе в живописі. У 1828-1829 pp. він пристав до романтичного гуртка “Сенакль”, яким керував В. Гюго. Одначе опинився поза боротьбою літературних угруповань. Ані реакційна позиція Ф. Р. де Шатобріана, ані демократичні

прагнення В. Гюго не захопили письменника. Для сприйняття дійсності, властивого Мюссе, характерні іронія та песимізм, інтерес до камерної, особистої теми. Великий вплив на Мюссе справило вільнодумство XVII ст. Мюссе виробив свій індивідуальний стиль. Для нього характерні свобода, природність мови, відсутність архаїзмів, пишномовної урочистості, ясність думки, точність і образність порівнянь, будова вірша, наближена до розмовної мови. Загалом стиль Мюссе вирізняється легкістю та прозорістю.

У 1829 p. Мюссе видав першу поетичну збірку “Іспанські та італійські повісті” (“Contes d’Espagne et d’ltalie”), у якій

виявилося властиве французьким романтикам зацікавлення південними країнами: ліричний герой шукає людей пристрасних, котрі не знають вагань. У поемах і віршах, Мюссе на противагу традиції А. де Ламартіна, немає містичних мотивів. Матеріальний світ, земні почуття, доведені до пристрасті, до злочину, – ось що є темою цих творів. Але про сильні, фатальні пристрасті Мюссе оповідає у властивій йому іронічній манері. Насмішкувате, скептичне сприйняття дійсності становить характерну рису збірки, як це бачимо, приміром, у “Пісеньці Фортуніо”:

Як ви цікавитесь ім’ям,

Кого люблю я, –

За королівство ціле вам

Не розкажу я.

Співаймо, що в моїм житті

Вона цариця,

Що в неї коси золоті,

Немов пшениця.

Я все виконую до дна.

Що тільки скаже,

Життя віддам, коли вона

Мені накаже.

Вона й не чула про любов

Мою безкраю,

І в муках серце ронить кров,

І я вмираю.

(Пер. М. Рильського)

У 4-частинній поемі “Дон Паес” (“Dor. Paez”), що ввійшла у першу збірку, панує “іспанський колорит”. Фатальне кохання сплітається з питаннями честі. Під час суперечки дворян про те, чия коханка краща, Дон Паес дізнається, що його кохана йому не вірна, він захищає свою честь на дуелі й отруює кохану. Напруженість почуттів, делікатність у питаннях честі подані в поемі з легкою іронією.

Драматична поема “Каштани з вогню” (“Les matrons du feu”) пронизана трагічною іронією. Дія поеми відбувається в Італії. Героїня поемі, танцівниця Камарго, – історична особа (жила в XVIII ст.). Але події поеми Мюссе повністю вигадав. Трагічна іронія полягає в тому, що ні висока чи низька пристрасть, ні цілковита безпристрасність не дають людині бажаного щастя У світі немає гармонії. Прекрасне сусідить з потворним. Нема й ідеальних героїв. Але серед людей Мюссе вивищує трагічних героїв, таких, як Камарго. Ці герої самі створюють свою трагічну долю, приймають духовні страждання.

Подальший розвиток жанр “драми для читання” отримав у збірці “Спектакль у кріслі” (“Un spectacle dans un fauteuil”, 1832). Найзначніша у ньому драматична поема “Уста і чаша” (“La coupe et les levres”). Головний її герой юнак Карл Франк вважає єдиним достоїнством особистості гордість. Він виступає проти патріархальної моралі, носієм якої є хор гірських мисливців, проти Бога; вважає, що безсмертна лише матерія, що світом править не Бог, а золото. Карл втікає від мисливців. Дорогою він вбиває дворянина і з його коханою Бельколорою поселяється в замку. Ставши відомою людиною, Карл вирішує перевірити ставлення до себе навколишніх. Він робить вигляд, що помер і в масці перебуває біля труни, бачить зраду своїх наближених, народу, що йому підкорявся, і навіть Бельколори, котру він у масці зваблює грішми. Гордість Карла надломлена. Він вирішує повернутися до єдиної істоти, яка його любить, – дівчини Дейдамії, але напередодні весілля Бельколора вбиває Дейдамію кинджалом.

Цей останній епізод перегукується з епіграфом: “Між устами і чашею завжди знайдеться місце для нещастя. Старовинне прислів’я”. Вже не люди сильних пристрастей, як у першій збірці, а тендітні, наче не від цього світу істоти втілюють в собі риси ідеалу. Така Дейдамія. Егоїзм Карла Франка і пристрасність Бельколори викликають дещо іронічне ставлення Мюссе.

У драмах 1833-1834 рр.- “Андреа дель Сарто”(“Andrea del Sarto”, опубл. 1851), “Примхи Маріанни” (“Les caprices de Marianne”, 1833), “З коханням не жартують” (“On ne badine pas avec l’amour”, 1834), “Фантазіо” (“Fantasio”, 1833), “Лоренцаччо” (“Lorenzaccio”, 1834) – стиль Мюссе втрачає легкість і життєрадісність, а почасти й іронічність. Переважають навіть похмурі, трагічні барви.

В історичній трагедії “Лоренцаччо” Мюссе, використовуючи шекспірівські прийоми, надає охопленню дійсності надзвичайної широти. Принцип романтичного історизму виявляється тут і у виборі об’єкта зображення (спроба здійняти повстання проти флорентійського герцога Алессандро Медічі та німецьких загарбників, що підтримують його), і в показі народу як рушійної сили історії, але сили пасивної. Головна увага зосереджена на складному характері племінника Алессандро – Лоренцаччо. Він готує вбивство дядька, яке має стати сигналом до повстання, але політична діяльність справляє згубний вплив на Лоренцаччо, розбещуючи його. Він глибоко самотній, а скоївши вбивство, сам у цьому переконується. Його колишні прибічники кидають його. Наприкінці п’єси Лоренцаччо, зневіреного в усіх ідеалах, заколюють наймані вбивці.

З часом Мюссе дедалі більше відходив від романтичного театру. У статті “Про трагедію” (1838) він прямо закликає відродити класичну трагедію. Однак зразком для неї він обирає не Расіна, а Софокла. Матеріал для трагедії Мюссе радить брати з національної історії (наприклад, подвиг Жанни д’Арк). Отже, низку здобутків романтичної драми Мюссе хотів зберегти.

Але в поезії Мюссе зберігає романтичні позиції. У 1835-1837 pp. він написав чотири вірші під загальною назвою “Ночі” (“Les nuits”), у яких виступив як співець “світової скорботи”. Доля людини – самотність. Страждання самотньої душі стають джерелом прекрасного, позаяк ці страждання дозволяють людині змагати до прекрасного, відірвавшись від усього земного. Тут Мюссе зближується з чужим йому Ламартіном.

Мюссе був видатним прозаїком. Особливо відомий його роман “Сповідь сина віку” (“La confession d’un enfant du siecle”, 1836). Побутує думка, що в романі відобразилися особисті стосунки Мюссе з письменницею Жорж Санд, пік яких припадає на 1833 р. (осінь і зима у Венеції), а добровільний відхід Мюссе, який виявив, що Жорж Санд закохана в італійського лікаря П’єтро Паджелло й кохана ним, припадає на березень 1834 p., хоч окремі зустрічі тривали до 1835 р. У листі до Жорж Санд від ЗО квітня 1834 p. Мюссе попросив її повернути його листи: “Я збираюся написати роман. У мене велике бажання описати нашу зустріч, мені здається, це допоможе мені зцілитися та піднести моє серце. Я хочу-збуду-вати тобі вівтар, хоча б на власних кістках”. Але назва показує, що в образі головного героя Октава він відтворював типові умонастрої молоді свого часу. Октав випадково розкриває невірність своєї коханої. Розчарування в коханні призводить до розчарування в усьому світі, до “світової скорботи”. Під впливом свого приятеля доктора Дежене, цинічної й аморальної людини, Октав відмовляється від своїх ідеалів, хоче стати розважливим. Але існування без ідеалів, життя, сповнене задоволень, обертається духовною пусткою. Герой опиняється на межі самогубства. Про це йдеться у перших двох частинах роману. Про можливе відродження героя Мюссе оповідає в останніх трьох частинах. Дівчина Бригітта, сповнена релігійної віри, ідеальних прагнень, намагається воскресити ідеали Октава, але роман закінчується трагічно: Октав, дізнавшись про почуття Бригітти до іншого чоловіка, від’їздить, аби “з трьох людей, котрі страждали з його вини, тільки один зостався нещасним”.

Отож, герой залишився невиліковним. Природа його “недуги” розкрита в другому розділі першої частини, де дається характеристика епохи Реставрації. “Коли Наполеон помер,- пише Мюссе,- влада божественна та людська були фактично відновлені, але віра у них зникла”. Молодь опанував “незбагненний неспокій”: “Приречені володарями світу на бездіяльність, неробство та нудьгу, віддані у руки різного роду тупих педантів, юнаки бачили, як спінені хвилі, для боротьби з якими вони вже напружили свої м’язи, відступають перед ними”. Люди поділилися на два табори: “піднесені уми… замкнулися в болісних видіннях”, а “люди плоті… знали одну турботу – рахувати свої гроші”. У цій атмосфері й розвивається хвороба загального розчарування, безнадії та заперечення. “І ось молодь знайшла застосування для своїх бездіяльних сил у захопленні відчаєм”. Таким чином, “недуга віку” має соціальний характер.

У 1837-1850 pp. Мюссе написав новели “Еммеліна” (“Emmeline”, 1837), “Фредерік і Бернеретта”(“Frederic et Bernerette”, 1838), “Марго” (“Margot”, 1838), “Мімі Пенсом” (“Mimi Pinson”, 1845) та ін., у яких вдосконалюється його психологічна майстерність. Літературну премію, присуджену йому 1848 р. Французькою академією, він віддав родинам жертв червневого повстання. У 1852 p. Мюссе обрали членом Французької академії.

Українською мовою низку творів Мюссе переклали В. Щурат, М. Рильський, М. Орест, П. Омельченко, Борис Тен, В. Колодій, Вс. Ткаченко.

В. Луков


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


МЮССЕ, Альфред де

Categories: Біографії

Links