Основний епічний жанр поетики Лермонтова

Основним епічним жанром господствовавшего в росіянці I літературі 1820-1830-х років напрямку, романтизму, був поэмний жанр. Природне звертання Лермонтова при устремлінні до великої форми саме до поеми.1 Для починаючого поета, до того ж по перевазі лірика, створення її представляло більші труднощі. Зрозумілий тому наслідувальний характер юнацьких поем Лермонтова. Більш того, в 1827 році тринадцятилітній Лермонтов попросту переписує “Кавказького бранця” Пушкіна й “Шильонского в’язня” Байрона (у перекладі Жуковського), тим самим виявляючи

особливий інтерес саме до цих добутків. Вони підказали Лермонтову жанр його власних створінь

У наступному, 1828 року Лермонтов пише свою першу поему – “Кавказький бранець”; відтворюючи заголовок поеми Пушкіна, він безпосередньо треба його традиції. Дуже близький до Пушкіна й ряд інших речей, написаних на самому початку його літературної діяльності: до того ж “Кавказькому бранцеві”- “Черкеси” (1828), до “Братів розбійникам” – “Корсар” (1828) і “Злочинець” (1829), до “Бахчисарайського фонтана”- “Дві невільниці” (1830). Але при всій подібності з поемами Пушкіна (аж до того,

що лермонтовский “Кавказький бранець” багато в чому є переказом пушкінського) уже в цих ранніх учнівських добутках можна легко помітити характерну своєрідність – герої Лермонтова активніше, діяльніше пушкінський, їхній внутрішній мир складніше й суперечливіше (“Корсар”), доля їх трагичнее (“Кавказький бранець”, “Злочинець”, “Дві невільниці”). [Тенденції, властивим цим творам Лермонтова, свідчать про розвиток у них пушкінських традицій на відміну від зовнішнього проходження їм у поемах А. Шишкова “Дагестанськаа ув’язнений” (1824), А. Шид-ловского “Гребенский козак” (1831), П. Маркова “Зломила й Добронрава” (1834), В. Яковлева “Помста черкеса” (183§). Поглиблення пушкінських традицій з особою силою позначиться в лермонтовском “Демоні” (1829-1841).

Інша традиція, сприйнята Лермонтовим паралельно з пушкінської,- традиція політичних поем декабристської літератури: три початки незавершеної історичної поеми з давньоруського життя “Олег” (1829), задум якої близький до думи Рилєєва “Олег віщий”, і закінчена поема “Останній син вільності” (1831). Мотив “милої вільності”, образ відважного Вадима, “грізним ім’ям” якого “народи злякають князів, цак тінню вільності своєї”, але котрий “упав у крові, і впав один – останній вільний слов’янин”,- все це надзвичайно нагадує мотиви й образи дум і поем Рилєєва, “Андрія, князя Переяславского” А. Бестужева. Але й тут своєрідність Лер-цонтова вже намітилося. Герої цих лермонтовских поем більше діючі, чим герої дум і поем Рилєєва. У Рилєєва дані не стільки вчинки героїв, скільки їхні заклики до боротьби за волю. У Лермонтова ж Вадим (“Останній син вільності”) показаний у процесі самої боротьби. Разом з тим у порівнянні з декабристською літературою лермонтовские герої характеризуйся більшою трагічністю.)

У новій історичній обстановці 30-х років поема “Мцири” (1839), випереджена “Сповіддю” (1829-1830), “Моряком” (1832), “Боярином Оршей” (1835-1836) і “Песнею про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова” (1837), також є розвитком традиції політичної поеми декабризму, традиції, ускладненої іншими щногообразними літературними зв’язками

Поряд з Пушкіним і Рилєєвим Лермонтов був захоплений я Байроном. За словами Е. Н. Сушковой, він уже влітку 1830 року “був нерозлучний з величезним Байроном”‘. Але традиції Байрона це були так безпосередньо сприйняті Лермонтовим, як традиції рідної літератури. Добутків, прямо пов’язаних з якими-небудь поемами Байрона, ми в Лермонтова не знайдемо. Його увагу залучав головним чином байронічний герой, захоплення яким позначилося у всіх його романтичних поемах, особливо ранніх. При цьому із самого початку Лермонтов сприймав Байрона не так, як Пушкін або Рилєєв

Пушкін побачив у героях Байрона характер “молоді XIX сторіччя”, з його “передчасною старістю душі”, близький до характеру, виявленому їм у російської дійсності. Пушкіна на час захопило байроновское (по суті, руссоистское) протиставлення простій, далекої від впливу, що умерщвляет, цивілізації середовища “байдужим до життя, до її насолод”. Разом з тим Пушкін уже в “Кавказькому полоні-піку” і особливо в “Циганах” розкрив егоїстичну сутність подібного характеру

Лермонтов сприймав Байрона головним чином у тім аспекті, у якому писав про нього Д. Веневітінов у своїй статті про “Євгенія Онєгіні” (1825): “Всі твори Байрона мають відбиток однієї глибокої думки,- думки про людину у відношенні до навколишньої його природи, у боротьбі із самим собою, із забобонами, що урізалися в його серце, у суперечності зі своїми почуттями”.

Поеми Лермонтова, як і вся його поезія, виявляють, крім. Пушкіна, Рилєєва, Байрона, величезне число літературних ремінісценцій з безлічі інших письменників того часу – з Т. Мура, В. Скотта, Гюго, Ламартина, Шатобриана, А. де Віньї, Мюссе, Барб’є, Шиллера, Гейне, Міцкевича й інших. Свідчачи про широту кругозору Лермонтова, ці ремінісценції, однак, підпорядковані руху думки лермонтовского героя, що придавали їм свій зміст

Основний напрямок, по якому йшло це переплавлення в Лермонтова, полягало в тім, що Лермонтов насамперед звертався до вигляду людини даного часу, тоді як інші романтики найчастіше залишалися на рівні більше відверненого трактування людини взагалі. Який би не був матеріал лермонтовского творчості – минуле або сьогодення, російська дійсність або екзотичний Кавказ, які б не були пологи й жанри його добутків – лірика, поема, драма або роман, його завжди залучала сучасна йому дійсність. Це неодноразово знаходить у його творчості пряме словесне вираження: “Наше століття смішне й жалюгідний”, “Століття нинішній блискучий, але незначний”, “Сумно я дивлюся на наше поколенье”, “У наше століття зніжений”, “У наше століття всі почуття лише на строк”, “У нашому столітті зрілому”, “Герой нашого часу”, у якому даний “портрет, складений з пороків усього нашого покоління”, і т. п.

Цей інтерес у першу чергу до сучасного героя очевидний у Лермонтова вже в ранні роки його творчості, зокрема в поемах, до того ж багато в чому автобіографічних. Цикл ранніх поем Лермонтова замкнуть навкруги любовних відносин: “Два брати” (1829), “Джюлио” (1830), “Литвинка” (1832). До цього циклу примикають і перші п’ять редакцій “Демона” (1829, 1830, 1831, 1833-1834), і пов’язані з ними поеми “Аз-раил” і “Ангел смерті” (1831), а також поеми, що випереджають “Мцири”,- “Сповідь”, “Моряк” і “Боярин Орша”. У цих ранніх поемах можна помітити вже нову тенденцію – Лермонтов у трактуванні свого героя виходить за рамки тільки особистих любовних переживань

В іншому циклі ранніх поем – у кавказьких поемах “Калли” (1830-1831), “Ізмаїл^-Бий” (1832), “Аул Бастунджи” (1832-1833) і “Хаджі Абрек” (1833) посилюється активність героя, мотивування заглиблюється спрагою мести,- мотив, далекий ліриці поета, підказаний кавказьким матеріалом. В “Ізмаїл-Беї” мотивування має вже суспільний характер. У цьому циклі широко використаний фольклор народностей Кавказу. До нього Лермонтов буде звертатися в “Демоні”, починаючи з редакції 1838 року, і в “Мцири”. Опора на фольклор послабляла абстрактність, властивим іншим раннім поемам


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Основний епічний жанр поетики Лермонтова

Categories: Твори з української літератури

Links