Іван Карпенко-Карий (справжнє ім’я – Іван Тобілевич) – це видатний драматург кінця XIX – початку XX століття, один із корифеїв українського театру. Він стояв біля витоків нової української драматургії. Найчастіше у своїх творах письменник звертався до соціальних проблем сучасної йому доби, описував тодішні економічні обставини та відносини, висловлюючи у підтексті своє ставлення до крутійства чи визиску. Тему згубного впливу грошей, зароблених гнобленням інших людей, Карпенко-Карий розвинув у комедії “Хазяїн”. Головний герой
п’єси – Терентій Пузир. Це доволі обмежена людина. Для нього найдорожче в житті – гроші. Сільський багатій не замислюється над тим, чи буде щасливою його дочка Соня, коли вийде заміж за Василя Чобота; не думає, як тяжко живеться його робітникам, змушеним давитися хлібом, схожим на камінь, глевким, як глина. Дивуєшся, читаючи про те, що Пузир готовий переступити через своїх рідних, керуючись єдиною метою – збагаченням. При цьому сам Хазяїн ходить у старому залатаному халаті, якого давно пора пустити на ганчірки, і в кожусі, що вже “торохтить і сильно лоєм тхне”. Єдине, на що Пузир витрачає гроші, –
це на те, що може його ще більше збагатити. Мене обурює і засмучує, що цей сільський мільйонер – неосвічений, “дрімучий”, бідний духовно. До якого там меценатства його спонукати, коли він навіть не знає, хто такий Котляревський, і, тим більше, не хоче давати грошей на спорудження пам’ятника українському митцеві. Задля об’єктивності треба сказати, що мені імпонує хазяйновитість Пузиря: він знає, скільки у нього кіп хліба, скільки овець тощо. Тільки надто вже він труситься над кожною соломинкою свого добра, і через це таки переходить від економності до скупердяйства. Мріють стати глитаями і бути схожими на свого господарями і Феноген та Ліхтаренко. При цьому вони так само, як і Пузир, вчаться не гребувати засобами. Кумедно, що “учитель” навіть і не здогадується, як його обкрадають помічники. Через цю необізнаність хазяїн звинувачує у крадіжці простого робітника Зозулю і звільняє його. Його навіть не особливо мучить сумління, коли стає відомо, що той від безвиході наклав на себе руки. Хвилює питання: невже такі люди, як Пузир, справді не мають совісті, співчуття, милосердя? Бажання зекономити кожну копійку стає для Пузиря фатальним. Смерть завжди трагічна. Проте комічним, навіть гротескним є те, що приводить хазяїна до смерті: бідолашний мільйонер гине, рятуючи від гусей копу жита, з якої ті вже встигли дещицю поскубти. Гуси Рим врятували, а Терентія Пузиря зі світу звели… Ніяк не скажеш, щоб цьому антигероєві можна було позаздрити: не було його життя ні повним, ні щасливим, ні гідним наслідування. Воно було отруєне пристрастю до збагачення і, попри силу-силенну грошей, доволі жалюгідне і безрадісне. Знаючи, що скоро помре, Пузир так і не погодився на операцію, оскільки категорично не хотів платити. Виходить, що навіть власне життя не становило для нього цінності на фоні інших благ, значно привабливіших… Ця сатирична комедія є актуальною і в наш час. З великою художньою силою вона розкриває психологію “нових хазяїв”, а мораль її мудра і проста: людина не повинна жити тільки задля збагачення, вона ще й має подбати про світ – зовнішній і внутрішній, духовний.
