Мої роздуми над долею дитини-сироти після прочитання вірша Т. Шевченка “Мені тринадцятий минало”
Коли живеш у сім’ї, коли у тебе є і матуся і тато, коли з першого дня життя тебе огортають щоденно любов і турбота рідних людей, то цей родинний затишок, це щастя стає звичним і навіть непомітним-Але ось я прочитав вірш Т. Г. Шевченка “Мені тринадцятий минало” – і моя душа озвалася таким хвилюванням, таким болем, такими ніжними й вдячними почуттями до рідних, що й не вимовить словами! Яким же різним є поняття щастя, “раю” для мене і для тринадцятирічного героя вірша!
Для його відкритої душі цей “рай” – скрізь! І Господнє
Та є ще дійсність, у якій
…недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
У цьому сирітському світі “село почорніло”, “небо голубее… помарніло”, /не мої ягнята”, “нема в мене хати”. “Не дав мені Бог нічого!..” – пронизливий, жорстокий висновок-вирок
Та ця омана недовговічна: кришталевий дитячий “рай” розбивається суворою дійсністю Залишається тільки гірко шкодувати за тим, що “Господь не дав дожить малого віку в тім раю”, змиритися із сирітською долею “юродивого”, що “людей і прокляв!.”