Так багато сказано про кохання, і водночас не сказано нічого, бо, коли людина закохується, їй не вистачає не тільки вже сказаних слів, але й взагалі слів у мові, щоб висловити це незбагненне для розуму, глибоке і чарівне почуття, яке рано чи пізно приходить у життя людини, сповнюючи її душу світлом і змінюючи життя назавжди. Кажуть, в усі часи люди однакові… Так, можливо, якщо подивитися на історію людства “з висоти пташиного льоту”, ми не зможемо знайти відмінностей: люди усіх часів кохали, творили, працювали, шукали сенсу життя. Але у межах
сторіччя-двох для тих, хто живе у цьому світі, люди все-таки змінюються? Змінюються погляди на життя і на стосунки, цінності та прагнення. Порівняймо, наприклад, моральні засади XIX та нашого, XXI сторіччя. Люди стають дедалі більш егоїстичними, більше значення надають своєму кар’єрному розвиткові, стають, напевно, більш прагматичними в усьому: наскільки далека від нас сентиментальність та романтика, наприклад, XIX сторіччя. Так само в останні десятиліття різко змінюється ставлення людей до кохання… Мені дуже імпонує ставлення Ліни Костенко до цього одвічного святого почуття: вона звертається до коханого
на Ви, її любов сповнена шляхетності, почуття власної гідності… Попри впливи часу автор не втрачає жіночності на догоду новим емансипаційним рухам (які побутували чи не все XX сторіччя), не втрачає певної вічної святості почуттів. Чи стає від того її інтимна лірика старомодною? Жодним чином: вона стає “чистішою”, – тільки й всього. Як мені здається, одна з головних рис ліричної героїні Ліни Костенко – почуття власної свободи, незалежності та неповторності особистості. Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! Навіть у коханні героїня намагається попри все зберегти своє власне “Я”, але це не заважає духовному єднанню з коханою людиною. Зв’язок поколінь, який так часто згадується в усіх поезіях Ліни Костенко, допомагає зрозуміти, що любов була і буде в усі часи, це почуття вічне, йому підвладні люди всіх історичних епох: Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. По-різному складається життя закоханих, у деяких творах знаходимо й тугу за втраченим коханням, але справжнє почуття, попри обставини, залишається з людиною на все життя: Ця казка днів, – вона була недовгою. Цей світлий сон, – пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! – Воно лишилось на усе життя. Прекрасним і світлим твором про перші почуття є поезія, яка так і називається – “Світлий сонет”. Цей вірш присвячено першому почуттю, яке виявилось невзаємним. Поетеса поєднує у творі щире співчуття до дівчини, яка закохана, і водночас життєву мудрість, розуміння того, що навіть нерозділене почуття робить людину чистішою, не дає зміліти її душі, а прикрість та гіркота скоро минеться, залишивши тільки світлий спогад про перше чисте та святе кохання. Інтимна лірика Ліни Костенко, як на мене, надзвичайне явище в українській літературі, бо письменниця майстерно поєднала щирість почуттів, їх глибину та інколи навіть драматичну напруженість із мудрим розмірковуванням про сутність людських почуттів, розумними та повчальними висновками.
