Кожен із поетів приходить до нас по-своєму: хтось запам’ятовується чудовою мелодійністю віршованих рядків, хтось входить у душу ніжністю почуттів, хтось вкарбовується лунким гаслом, стійкими принципами, хтось – виразними образами та неповторністю новаторського обличчя. Єсенін прийшов до мене з чарівними чистими барвами. Мов новеньким пензлем провели лінію надзвичайно ясного кольору – і все навкруги обновилося, засяяло, запам’яталося назавжди. Выткался на озере алый цвет зари… Заметался пожар голубой – Вечером синим, вечером
лунным. Такий нескінченний ланцюг зимових, осінніх, вечірніх, ранкових кольорів я зустрічаю тільки в поезіях Єсеніна. Навіть білий кольор у нього незвичайний: Все пройдет, как с белых яблонь дым… Белая береза под моим окном Принакрылась снегом, точно серебром. На пушистых ветках Снежною каймой Распустились кисти Белой бахромой. А заря, лениво обходя кругом, Обсыпает ветки новым серебром. Узагалі вся природа: дерева, кущі, небо, навіть пори року – просто (ні, мабуть, не просто, а чарівно!) оживає під його пером, висвітлюючи по-новому стільки разів бачене і раптом – зовсім нове, незвичайне, а головне, живе,
чутливе, промовляючи до нас: Отговорила роща золотая Березовым веселым языком… В саду горит костер рябины красной, Но никого не может он согреть. Клен ты мой опавший, клен заледенелый, Что стоишь, согнувшись, под метелью белой? …Утонул в сугробе, приморозив ногу… Це кожного разу як відкриття, як поетичний спалах, що викликає такий зоровий, слуховий образ, здіймає цілу гамму почуттів. Здається, ти теж хоч трохи стаєш причетний до таємничого, чаруючого царства Поезії… Але для мене Єсенін – не тільки мелодія і барви. Ось прочитайте і прислухайтесь: Ты жива еще, моя старушка? Жив и я. Привет тебе, привет! Пусть струится над твоей избушкой Тот вечерний несказанный свет. Я суто міська жителька, так би мовити, урбаністка. Хатинки мені знайомі лише з книжок та якихось дитячих вигадок-уявлень. Але почую ці рядки – немовби поруч у сутінках та чужа і рідна водночас бабуся “в старомодном ветхом шушуне”, і десь поруч пушкінська Арина Родіонівна, і бабуся Альоші Пешкова, моя рідна бабуся Оля, скільки їх – знайомих і незнайомих, добрих і надійних жінок, що захистять і обігріють, і ніколи не зрадять, і дочекаються з будь-якого походу. Як завжди чекала і приймала свого непутящого, талановитого і всесвітньо відомого сина мати Сергія Єсеніна. А ось славетно відоме: “Дай, Джим, на счастье лапу мне!” Це Єсенін, як з людиною, розмовляє з собакою актора Качалова. У житті бувають такі хвилини, коли, здається, ніхто тебе не розуміє, крім рідної тваринки, яка довірливо слухас тебе. А буває, сама чекає на ласку та співчуття, як в рядках, яких не можу спокійно читати і не читаю вголос: Показался ей месяц над хатой Одним из ее щенков… Це, може, тому, що я теж люблю собак і своїх Джинку, Міккі й Тобіка теж сприймаю як людей. А зараз я відкрила для себе Єсеніна пошуків та сумнівів, і він став мені ближчим і дорожчим від цього болю: Я в сплошном дыму, В развороченном бурей бите С того и мучаюсь, что не пойму, Куда песет нас рок событий… І ще є чарівність поеми “Анна Снєгіна” з таким відвертим і милим: Далекие милые были! Тот образ во мне не угас. Мы все в эти годы любили, Но значит – любили и нас… Я не буду казати, що Єсенін – найголовніший для мене поет, але мені добре з томиком його віршів. Якось світло й ніжно на душі…
