Лише ті твори залишаються жити у віках і стають загальнолюдським надбанням, у яких найбільш точно та глибоко відтворено письменником його час, розкритий духовний світ людей свого покоління, свого народу. Саме до таких творів, на мій погляд, належить і п’єса А. П. Чехова “Вишневий сад”, створена автором у далекому 1904 році, вона й сьогодні користується неабиякою популярністю. Одним із найбільш яскравих образів п’єси “Вишневий сад” є образ Любові Андріївни Раневської. З нею ми зустрічаємося вже на початку п’єси: всі чекають її
приїзду з Парижа. Але причина її повернення зовсім нерадісна: ось-ось мають продати за борги її рідний дім з прекрасним вишневим садом. Вишневий сад для Любові Андріївни – це символ дитинства, символ щастя, символ батьківщини. Це врешті-решт спосіб її життя. Все рідне й дороге було в неї пов’язане з домом і вишневим садом. І раптом все це повинно зникнути. “Моє життя, моя молодість, щастя моє, прощай”, – схвильовано говорить героїня. І по-людському її можна зрозуміти. Навіть пожаліти, бо гірка й безвихідна її доля. Любов Андріївна страждає, адже, втрачаючи вишневий сад, вона втрачає країну свого дитинства,
материну ласку, красу, поезію. Але моє ставлення до героїні неоднозначне. Так, вона добра, щира, чуйна, делікатна жінка. її всі люблять і цінують. Але разом із тим вона дуже легковажна: розкидає гроші на вітер, тримає біля себе нахлібниць та лакеїв, покохала злу й безтурботну людину, якій від неї потрібні лише гроші. Ніжна, турботлива, самовіддана у коханні, вона все ладна зробити для коханою. Прекрасні поривання! Але чому б їй не потурбуватися про своїх дітей – Аню й Варвару, життя яких зовсім не влаштовано. Я розумію її і співчуваю з приводу загибелі її сина Гриші. Прагнучи забути цю страшну трагедію, вона вирушає до Парижа. Але ж за який кошт? Гроші, які дала їй бабуся Ані – колишня свекруха Любові Андріївни, – вона витрачає не на дочку, не на сімейні потреби, а на коханця, який обікрав її й кинув. Чи розумне це рішення для жінки, яка має дітей і несе відповідальність за їх майбутнє? Настрій Любові Андріївни змінюється щохвилини: вона швидко переходить від сліз до сміху, від суму до веселощів, від розуміння загрози втратити маєток до безгрунтовних надій на чудесний порятунок. Але ж сама нічого конкретного, щоб врятувати становище, зробити не хоче, ще й відмовляється від корисної поради, яку надає їй купець Лопахін. Скориставшись нею, вона могла б досить-таки легко поліпшити своє матеріальне становище й зберегти свій родовий маєток, щоправда, сад довелося б таки вирубати. Але аристократичні звички заважають їй прийняти цю пропозицію. Любов Андріївна ніжна, лагідна, сентиментальна. Повернувшись з Парижа, вона з теплотою й ніжністю звертається до своїх речей, шафи, але, коли їй повідомляють про смерть няні, в неї не знайшлося теплих, лагідних слів, щоб пом’янути цю людину, і вона переводить розмову на інше. Отже, доброта й щирість поєднуються в ній з паразитизмом, байдужістю, бездушністю. І втрачаючи вишневий сад, чи розуміє вона, що в цьому і її провина: адже вона несе відповідальність за все, що діялося навколо. З одного боку, Любов Андріївну я сприймаю як носія прекрасних традицій, високої духовної культури, а з іншого боку цілком очевидно, що загибель вишневого саду на її совісті, адже завдяки її марнотратству, бездіяльності, амбіційності вона втрачає своє родове гніздо. Чи могла б її доля скластися по-іншому? Думаю, що могла б. Якби вона не була такою легковажною, безвільною, без-відповідальною. Тоді б вона не заплуталася і в своєму особистому житті, і, можливо, родовий маєток вдалося б зберегти. Але тоді, звичайно, це була б не та чехов-ська героїня Любов Андріївна Раневська, в якій уживаються разом добро і зло, чуйність і байдужість, жертовність і егоїзм.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)