“Жоден кримінальний кодекс не передбачає покарань за злочини проти літератури. І серед них найтяжчим є не переслідування авторів, не цензурні обмеження, не спалення заборонених книг. Натомість існує зневага до книг – їх нечитання. За такий злочин людина розплачується усім своїм життям: якщо ж на нього йде нація – вона платить за це своєю історією…” Ці слова сказав Йосип Бродський на врученні йому Нобелівської премії. Шлях до читача творів Бродського був важким, адже його поезія не відповідала радянським ідеологічним канонам.
Вона була, як і сам автор, непоступливою, вільною, порушувала усталені принципи дозволеного. У ті далекі 60-ті роки, які пізніше назвали “хрущовською відлигою”, поезія мала величезний вплив на молодь, і твори Бродського ходили в списках, передавалися з рук у руки, адже надрукувати їх було неможливо – органи ідеологічного нагляду були насторожі і мали величезну владу. Дуже скоро Бродський відчув на собі силу влади: його заарештували за “дармоїдство” і відправили на п’ять років у Архангельську область. У 1972 році поет емігрує у США. І все! Ціле покоління виросло, не читаючи Бродського, але знало, що
там, далеко за океаном, живе ворог Батьківщини, уся творчість якого спрямована на те, щоб заплямувати рідний народ. А в цей час “ворог” Бродський гостро переживав розлуку з батьківщиною, рвався душею до рідних просторів, страждав і свою тугу переливав у поезію: Я входил вместо дикого зверя в клетку, выжигал свой страх и кликуху гвоздём в бараке, жил у моря, играл в рулетку, обедал черт знает с кем во фраке. Багато горя йому довелося пережити на Батьківщині, але: Теперь мне сорок. Что сказать мне о жизни? Что оказалась длинной. Только с горем я чувствую солидарность. Но пока мне рот не забили глиной, Из него раздаваться будет лишь благодарность. За що має дякувати поет Батьківщині? За те, що “жрал хлеб изгнанья, не оставляя корок”? Іноді мені здається, що поет дякує за те, що його у свій час вислали з країни і він жив, не оглядаючись, вільно друкував свої твори, став відомим на весь світ поетом і отримав Нобелівську премію. Хто б його знав, якби він залишився в СРСР? Може, поневірявся б просторами імперії чи перетворився б на табірний пил, як старший за нього на два роки Василь Стус? Але ж ні! Бродський ніколи не поїхав би, якби мав хоча б найменшу можливість залишитися. Далека земля була для нього нічим. Слав він привіти на Батьківщину: Нізвідкіль з любов’ю, надцятого квітнепада, вельми поважний, люба, це не так вже важливо, навіть хто, не зарадить жодна порада згадати обличчя, вже не ваша, можливо, нічий вірний друг вас вітає з одного із п’яти континентів, що пливе на трьох ковбоях. Сумно, що поет відчуває себе на далекому континенті “ніким” і звати його “ніяк”. Сумно від того, що мільйони людей були позбавлені радості знайомства з чудовою поезією, і прикро, що ми, молоді, не вміємо замислюватися над складними філософськими темами в літературі, бо розбещені читанням примітивних любовних романів чи ще примітивніших детективів або книг жахів. Ми не знаємо справжньої літератури і розплачуємося життям, витрачаючи його на сурогати, а нація платить за це історією, адже нечитання книжок, незнання історії, нерозуміння справжнього мистецтва може призвести до того, що помилки минулого будуть повторюватися.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)