Мотиви романтичних віршів Жуковського “Море” і “Вечір”

Василя Андрійовича Жуковського по праву вважають “літературним Колумбом Русі”, що открили їй “Америку романтизму в поезії”. На початку XІX століття романтизм у Росії був новим напрямком, що прийшло до нас із західноєвропейської літератури. Романтизм приніс із собою нові теми, образи, настрої, мотиви, художні прийоми зображення. Більше того, можна сказати, що романтизм визначив нове – романтичне – відношення до життя. Провідником усього того нов і незвичайного, що ніс у собі романтизм, і з’явився в Росії Жуковський

Усе,

що створює Жуковський, перейнято особливими романтичними мотивами, у яких знаходять висвітлення почуття, думки, настрою, переживання його ліричного героя. Їх можна виділити й у баладах, і в любовній ліриці, але, мабуть, найбільше чітко ці романтичні мотиви проявляються в пейзажній ліриці, до якої ставляться вірші “Вечір” 1806 року й “Море” 1822 року

Тут створюється особливий ліричний пейзаж, що став відкриттям для російської літератури. Особливість його полягає в тому, що зображення природи у вірші не стільки малює реальну картину, скільки відбиває щиросердечний стан, настрій ліричного героя. Найбільше

характерно для лірики Жуковського елегійний настрій і пов’язані з ним елегійні мотиви. Елегія завжди перейнята смутком, зв’язаної як з інтимними переживаннями людини, так і з його філософськими міркуваннями омире.

Таке вірш Жуковського “Сільський цвинтар” 1802 року, що є вільним перекладом вірша англійського поета Т. Гріючи. Воно стало визначальної для розвитку не тільки поезії Жуковського, але й всій наступній росіянці літератури. Недарма Вл. Соловйов назвав елегію “батьківщиною російської поезії”. Основний мотив цього вірша, присвяченого міркуванням про сенс життя людини,- це смуток і сум, пов’язані з усвідомленням суєтності людського існування на землі. мотиви, Що З’являються тут, приреченості людини на смерть і втрати найдорожчого в житті потім часто будуть присутні в поезії Жуковського. Виникають вони й у віршах “Вечір” і “Море”, але зміст і джерела їх різні

Перша оригінальна елегія Жуковського “Вечір” стала вищим поетичним досягненням його творчості в цей час. У ній втілилася особлива якість поезії Жуковського, що робило її одночасно нової й дуже близької для багатьох людей, – це її глибоко особистий, біографічний початок. Такого в російської поезії ще не було. Бєлінський дуже вірно помітив, що до Жуковського російський читач навіть не підозрював, що “життя людини могло бути тісно пов’язана з його поезією”, а добутки ставали “лучшею біографією його”. В елегії “Вечір” Дійсно відбилося життя поета, його сподівання й міркування про свою долю. Навіть у пейзажі легко вгадуються прикмети рідних для поета місць – Мишенского й Белева:

Як сонця за горою чарівний захід –

Коли поля в тіні, а гаї віддалені

И в дзеркалі води коливний град

Багряним блиском озаренни.

Звідси інтимність переживань поета, виражених у вірші, у подіях його життя джерело його основних мотивів. За три роки до створення цієї елегії вмер найближчий друг Жуковського Андрій Тургенєв – йому було всього 22 року! Ця смерть потрясла поета, змусила задуматися про швидкоплинність життя, об пренаступну людину втратах. Звідси мотив туги й пам’яті про збіглому:

Сиджу задумавшись, у душі моєї мрії;

До минулих часів лечу воспоминаньем…

Про днів моїх весна, як швидко зникла ти,

Із твоїм блаженством і страданьем!

Де ви, мої друзі, ви, супутники мої?

Ужели ніколи не зріти соединенья?

Один – хвилинний колір – почив, і непробудно,

И труна передчасний любов кропить сльозою..

И все-таки спокій природи, що завмирає у вечірній тиші, втішний для поета. Він розчинений у природі й не протистоїть миру, не усвідомлює життя в цілому як щось вороже його душі. Звідси мотив примирення й смиренності перед величчю Божества, розчиненого в природі:

Мені доля судила брести невідомим шляхом,

Бути другом мирних сіл, любити вроди Природи,

Дихати над сутінком дібровною тишею

И, погляд схиливши на пенни води,

Творця, друзів, любов і щастя оспівуватися

Вигук про можливість близької смерті, що містить вірш, не загрожує тугою. Розчинення, злиття виявляється загальним законом світобудови Як промені сонця тануть у вечірньому сутінку, зливаючись із природою, що мерхне, так людина вгасає й все-таки залишається жити ввоспоминаниях.

Чим же незважаючи ні на що прекрасно вечір для поета? Це мить згоди в природі, коли “все тихо”, коли веянье вітру й “гнучкої верби трепетанье”, плесканье струменів існують в одному ритмі, коли “злитий із прохолоддю фіміам”. Це дивне по красі опис літнього вечора, насиченого барвистими епітетами й метафорами, що вражає вишуканістю мелодійного малюнка й звукової гармонії вірша, не може залишити байдужим і сьогоднішнім читачем Недарма, коли Петру Іллічу Чайковському для опери “Пікова дама” знадобилося вибрати трохи найбільш співучих і разом з тим типових рядків з віршів, що малюють російську природу, він зупинився на “Вечорі” Жуковського, фрагмент якого звучить у знаменитому дуеті Лізи й Полини:

Уж вечір… хмар змеркнули краю,

Останній промінь зорі на вежах умирає;

Остання в ріці блискучий струмінь

З погаслим небом вгасає

Поета гармонія можлива лише в умиранні, коли “остання в ріці блискучий струмінь із погаслим небом вгасає” Така позиція елегійного, споглядального романтизму, що відбиває поезія Жуковського. Знаючи про протиріччя й недосконалість навколишнього світу, він не нарікає, оскільки душу поета прагне бачити не стільки мир реальний, у якому “безодня сліз і страждань”, скільки ідеал, але він перебуває за межами земного буття

Про даремність спроб знайти цей піднесений ідеал на землі поет говорить у вірші “Море”, що усе пронизано мотивом протиріччя між ідеалом і дійсністю, їхньої нез’єднувальності. Воно, як і “Вечір”, насичено романтическимии темами, образами, настроями, мотивами. Це не просто морський пейзаж, хоча, читаючи вірш, жваво уявляєш собі море: воно те тихе, спокійне, “блакитне море”, те страшна бурхлива стихія, що занурена в імлу Але для романтика мир природи – це ще й таємниця, що він намагається розгадати. Є чи така таємниця в цьому вірші Жуковського? Щоб відповісти на це питання, треба простежити, як розвиваються художні образи, створені тут поетом, як переплітаються різноманітні мотиви

Насамперед обертає на себе увага те, що поет, малюючи морський пейзаж, постійно проводить зіставлення миру природного й людського. Для цього він використовує метафори й уособлення: “ти дихаєш”, “тревожною думою наповнене ти”, “повне минулою тривогою своєї”, “ти довго здіймаєш злякані хвилі”. Але це не тільки вираження почуттів і думок людини через опис природи. Такий прийом використовувався багатьма поетами й до Жуковського. Особливість цього вірша в тім, що одушевляються не окремі частини пейзажу, а море саме стає живою істотою. Здається, що ліричний герой говорить із думаючим і співрозмовником, що почуває, може бути, із другом, а може – з якимось таємничим незнайомцем

Особливо варто сказати про композицію вірша Жуковського. Це своєрідний ліричний сюжет, що становить рух, розвиток стану не стільки самого ліричного героя або природи, що він спостерігає, скільки душі моря. Але хіба може бути душу в морської стихії?

У романтиків це не викликає сумніву. Адже, по їхніх поданнях, саме в природі розчиняється Божество, через спілкування із природою можна говорити з Богом, проникнути в таємницю буття, стикнутися зі Світовою душею. От чому в добутках романтиків так часто виникає той особливий ліричний символічний пейзаж, що ми бачимо у вірші Жуковського “Море”. Його своєрідний сюжет можна розділити на три частини. Я назву їхній гак: “Безмовне море” – перша частина, “Бура” – друга частина, “Оманний спокій” – третя частина

У першій частині рисується прекрасна картина “блакитного моря”, спокійного й безмовного. Епітети підкреслюють чистету моря, світло, що пронизує всю картину. Але ця чистота і ясність властива морській душі “у присутності чистому” “далекого світлого неба”:

Ти чисто в присутності чистому його:

Ти ллєшся його светозарной лазур’ю,

Вечірнім і ранковим світлом гориш,

Пестиш його хмари золоті

И радісно блищиш зірками його.

Саме “светозарная лазур” неба надає морю дивні фарби. Небо тут не просто повітряна стихія, що простирається над морською безоднею. Це символ – вираження миру іншого, божественного, чистого й прекрасного. Недарма поет підбирає епітети, насичені християнською символікою божественного; лазур, світло, светозарний. Наділений здатністю вловлювати навіть самі непомітні відтінки, ліричний герой вірша, міркуючи про море, догадується, що в ньому схована якась таємниця, що він намагається осягти:

Безмовне море, блакитне море,

Відкрий мені глибоку таємницю твою:

Що рухає твоє неосяжне лоно?

Чим дихають твої напружені груди?

Иль тягне тебе із земния неволі

Далеке, світле небо до себе?..

Друга частина вірша відкриває завісу над цією таємницею. Ми бачимо Душу моря, що розкривається під час бури. Виявляється, коли пропадає світло неба й згущається імла, море, занурене в тьму, починає рватися, битися, воно виконано тривоги й переляку:

Коли ж сбираются темні хмари,

Щоб ясне небо відняти в тебе –

Ти б’єшся, ти виєш, ти хвилі подъемлешь,