Морально філософське й художнє багатство роману М. А. Булгакова “Майстер і Маргарита”

Свій останній роман “Майстер і Маргарита” Михайло Булгаков почав писати взимку 1929/30 готак. У цілому робота над ним продолжалася більше десяти років Автор, немов заздалегідь почуваючи, що це його останній добуток, хотів вкласти в нього без залишку всю силу свого багатогранного таланта: гострий сатиричний погляд, безудержность фантазії, психологическая спостережливість відрізняють цей роман. Булгаков розсунув границі жанру: йому удалось досягти органічної сполуки історико-епічного, філософського й сатиричного роману. По глибині філософського

змісту й рівню художньої майстерності “Майстер і Маргарита” по праву коштує в одному ряді з “Божественной комедією” Данте, “Дон Кихотом” Сервантеса, “Фаустом” Гете, “Війною й миром” Толстого й іншими “вічними супутниками человечества в його шуканнях істини й волі”. Роман “Майстер і Маргарита” увійшов у золотий фонд росіянці й світовій культурі. Його читають, аналізують, ним захоплюються.

Проблеми, піднятие в цьому добутку, не застаріли, вони актуальні й сьогодні, вони будуть актуальні всігда Романові присвячена безліч книг і статей, у яких висловлюються

часом диаметрально протилежні думки, до чого располагает багатогранність цього добутку В образі Иешуа нинішньому читачеві интересно булгаковське розуміння з’єднання божественного й людського, а також його отличие від традиційних подань про Христю. Міфологічний сюжет на який проецируется твір Булгакова, представляє збій синтез трьох основних елементів – Евангелия, Апокаліпсиса й “Фауста”. Дві тисячі років тому було знайдено “переменившее весь хід світової історії засіб порятунку”.

Булгаків бачив його в духовному подвигу людини, що у романі названий Иешуа Га-Ноцри й за яким видний його великий євангельський прообраз. Образ Иешуа став видатної достижением Булгакова Бурлака-Філософ міцний своєї наївної верій у добро, що не можуть відняти в нього ні страх покарання, ні волаюча несправедливость, жертвою якої стає він сам. Його незмінна віра існує всупереч повсякденнийний мудрості й наочним урокам страти.

У житейской практиці ця ідея добра, на жаль, не захищена. Слабість проповіді в її идеальности, але Иешуа впертий, і в абсолютності його віри в добро є своя сила. У своєму герої автор бачить не тільки релігійного проповідника й реформатора – образ втілює в собі волю духу. В образі Майстра нам представляються чрезвичайно важливими автобіографічний аспект і пов’язане з ним розуміння Булгаковим ролі художника в суспільстві, його відносин з уластью, здатність відстояти волю творчості, зробити моральний вибір, нести ответственность і відчувати провину за прийняте решение. Власне кажучи, Майстер присвятив життя Иешуа – своєму героєві, героєві роману й одночасно синові Бога Відповідно до християнського догмата, людина может знайти заспокоєння тільки в Богу.

Саме в ньому й знаходить своє покликання Майстер. Згласно концепції роману, Бог (у цьому випадку Иешуа) – це істина. Отже, зміст і ціль життя Майстра – в істині, що і втілює в собі справжню вищу моральнийность.

Головне, що поєднує цих героїв, находящихся у взаємній залежності, – це їхня одержимість ідеєю. У характері Понтія Пілата важливої є його еволюція після зустрічі з Иешуа, оголившиший несвободу, здавалося б, “всемогутнього” прокуратора. Булгаков зберігає риси традиционного образа, але тільки зовнішні Автор испитивает його вчинком, що вимагає вільного волевиявлення, оскільки найважливішої представляється йому проблема волі й несвободи людської особистості. Пілат визнав, але не врятував Христа, боячись за своє благополуччя, піддаючись диявольській марі. Він мучительно для себе розривався між страхом і порятунком, боргом і почуттям.

Але він не в змозі перебороти страх. У той же час прокуратора охоплює неясне передчуття, що осуд і страта бродячого проповідника Иешуа Га-Ноцри принесе йому в майбутньому велике нещастя: “Думки поніслисій коротк, нескладні й незвичайні: “Загинув! “, потім: “Загинули!..” І якась зовсім неясна серед них про якімсь що долженствует, неодмінно бути – і з ким?! – безсмертям, причому безсмертя чомусь викликало не стерпимую тугу”.

Понтій Пілат і Га-Ноцри ведуть дискусію про людську природу. Иешуа вірить у наявність, добра у світі, у зумовленість історичного розвитку, що веде до єдиної істини. Пілат переконаний у непорушності зла, не викорінимости його в людині. Помиляються обоє У фіналі роману вони продовжують на місячній дорозі свій.

У двохтисячорічну суперечку, навічно їх зблизившиший. Так зло й добро злилися воєдино в человеческой життя. Це їхня єдність персоніфікує Воланд – втілення трагічної суперечливості життя. Образ Воланда займає особливе місце в романе. У різному ступені він проектується й на сучасний, і на “древній” шар произведения.

Воланд – згусток протиріч. Як і Мефистофель Гете, він частина тої сили, що вічейале хоче зла й “вічно робить благо”. Як у своїй філософії, так і в діях Воланда особливо тоді суперечливий, коли мова йде про моральні питання. Послідовний він лише у своєму доброзичливому відношенні до Майстра й Маргарити Однак і отут є свої протиріччя.

Мефистофель Гете – більше романтизований, чим Воланд. Гете втілив у Мефистофеле свої позовуния границь добра й зла, сутності світобудови й таємниці історії – питання, на які так і не зміг знайти відповіді. На відміну від Гете Булгаков не став шукати грані між добром і злом В образі Воланда автор заявив, що добро й зло в житті нероздільні і є вічними оппозиціями життя. Авторська іронія жодного разу не стосується Воланда.

Навіть у тім затрапезному виде, у якому він з’являється на балі, сатана не викликає посмішки. Воланд персоніфікує вічейность. Він – вічно існуюче зло, яких необхідно для існування добра.

При всім при тім Воланд визнає те рідке, те деяке, що по-справжньому велико, істинале й нетлінне Він знає теперішню ціну творческому подвигу Майстра й каяттю Пілата. Любов, гордість і почуття власного достоинства Маргарити викликають у нього холодную симпатію й повагу. Воланд розуміє, що йому непідвласне те, що позначено узагальненою назвою “світло”, – все те, що противопоставлено “тьмі”.

І він уважає неприкосновенним для себе подвиг Иешуа Га-Ноцри. Такого диявола у світовій літературі до Булгакова не було. Нескінченна любов і беззавітна віддананость коханій людині – головна риса булгаковської Маргарити.

Вона – символ жіночнийности, вірності, краси, самопожертви в ім’я любові. В образі Маргарити відбиті творча сміливість, зухвалий виклик Булгакова стійким естетическим законам. З одного боку, у вуста Маргарити вкладені самі поетичні слова про Творця, про його безсмертя, про прекрасний “вічейном будинку”, що стане йому нагородою. Із другой – адже це саме кохана Майстра літає на половій щітці над бульварами й кришами Москви, трощить шибки, запускует “гострі пазурі” у вухо Бегемота й називає його лайкою, просить Воланда перетворити домробітницю Наташу у відьму, мстить ничтожному літературному критикові Латунскому. Булгаковську Маргариту часто порівнюють із гетевской.

Однак остання – лише слабка жінка, що відмовилася від боротьби за любов і кохану людину. У Булгакова Маргарита бореться за своє щастя до кінця, готова на всі, навіть на угоду із самим Сатаною. Зовсім недвозначно вона готова віддати за улюбленого свою душу. “Після всіх волшебств і чудес… вона вже догадувалася, до кого саме в гості її ведуть, але це не пугало її.

Надія на те, що тим їй удасться домогтися повернення свого щастя, зробила її безстрашної”: “Ах, право, дияволові б я заклала душу, щоб тільки узнать, живий він чи ні! ” Дуже яскраво проявляється характер Маргарити у взаєминах з Воландом. Її человеческая натура, із щиросердечними поривами, преодолением спокус і слабостей, розкривається як сильна й горда, совісна й чесна. Іменале такий Маргарита з’являється на балі. Така ж вона, коли приходить час розплати: “Чорна туга якось відразу підкотила до серця Маргарити…

Ніякої нагороди за всі її послуги на балі ніхто, очевидно, їй не збирався предлагать, як ніхто неї й не втримував… Попросити, чи що, самої, як искушающе радив Азазелло?.. “Ні, нізащо”, – сказала вона собі”.

І далі: “Ми вас випробовували, – продовжував Воланд, – ніколи й нічого не просите! Ніколи й нічого, і особливо в тих, хто сильніше вас. Самі запропонують і самі всі дадуть! Сідаєте, горда жінка!

” І потім саме в любові жінки, а сам не свій черпає щиросердечні сили Майстер, знову возвращенний у свою квартиру в арбатском провулку. “Досить, – говорить він Маргариті. – Ти мене присоромила. Я ніколи більше не допущу малодушие й не повернуся до цього питання, будь спокойна. Я знаю, що обоє ми жертви своєї душевний хвороби, що, бути може, я передав тобі…

Ну що ж, разом і понесемо її”. Всі головні герої роману викликають у читателя безсумнівну симпатію. Вони далеко не ідеальні, але в них живе глибока віра в непрепомилкові моральні закони. Слідом за Кантом письменник уважає, що моральний закон полягає усередині людини й не ділдружин залежати від релігійного страху перед прийдешньою відплатою. Проблеми любові й байдужості, боягузтва й каяття, добра й зла розкриті в усій красі майстерності Булгакова-художника