Моральна краса й духовна велич людини в кіноповісті “Зачарована Десна”
Геній починається змалку. Так чи інакше, виявляє він себе змолоду – винятковою допитливістю, разючою відмінністю від інших дітей. Чи кожній дитині прийде в голову шукати залізні стовпи, які нібито підпирають небо, як шестирічний Тарас Шевченко? Чи не ця допитливість привела його потім, уже дорослого, до чого більше важливому й реальному, до пошуку правди й справедливості. Маленький Сашко Довженко теж виділявся зі своїх товаришів дитинства. У людях він бачив рух, занепокоєння, боротьбу, якими захоплювався
Дорослі дивилися на цю хлоп’ячу
Його хвилює пробудження життя навесні, коли цвіте земля й пахне свіжозорана нива. Письменник, як чарівник, веде нас на тихі води Десни з її запашним сіном під дубами, на батьківський сільський двір до низенького старого будинку, що начебто ніхто й не будував, а виріс він сам, “як печериця між грушами й льохом”. Незважаючи на важку роботу, більший смуток і тьму в минулому, жителі наддеснянського села, підкреслює автор, зберегли всі кращі риси свого характеру: працьовитість, безсмертний оптимізм, красу, щедрість, доброту, мудрість, гумор. Віддаючи пошану людині творчої роботи, письменник звеличує його в усій красі. З якою вражаючою силою розповідає він про своїх рідний, персоніфікуючи ними весь український народ, – тих сівачів добра, які любили прекрасне й насамперед – роботу. Дід маленького Сашка любив “гарну бесіду й добре слово”, любив людей, любив все живе, все те, що росло й рухалося навколо, але “найбільше у світі дід любив сонце. Він прожив під сонцем біля ста років, ніколи не ховаючись у холодок”. А як прекрасний і мудрий був у Сашка батько!
Він “весь у полоні сумного й весь у той же час із якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорал, скільки хліба вкосив… З його можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених або сівачів, – він годився на все. Багато зробив він хліба, багатьох нагодував, урятував від води, багато землі переорав…”.
Такий же була й мати – гарна, співуча, роботяща… “Нічого у світі я так не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проростало, – згадує Довженко улюблені слова своєї матері. – Коли вилазить із землі всяка рослина, от мені радість”. Не можна не захоплюватися щиросердечною величчю, закоханістю в красу роботи всіх трудівників села. Зокрема, таким з’являється перед нами дядько Самойло: “Він був такий великий косар, що сусіди забули його прізвище: кликали його Самойло Косар, а те й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр кистю… Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю”. Це людина, що закохана в роботу, в обрану справу, – а тому віддається їй сповна, – це вікове трудове загартування українського народу, про яку не слід забувати. Духовна краса й велич народу, його чесність, людяність, виражені й в інших персонажах кіноповісті. Перед нами пропливають яскраві картини сільського життя, колоритні фігури хліборобів, рибалок, косарів – усього наддеснянського люду, з його натрудженими руками, м’яким серцем, гіркою долею, наївним віруванням
Натхненно намалювавши образи простих трудівників землі, всю радість і болю чарівного дитинства, Довженко показав, що життя прекрасне, що “сама по собі вона є найбільшим і якнайбільшим із всіх мислимих благ”. “Зачарована Десна” – це не тільки сповідь Довженко, хвилююче оповідання про своє дитинство, і разом з тим про народ, про Україну, гімн красі людини й природи, непохитності людського оптимізму, а й своєрідна заповідь нам – безмежно любити свій народ, своє Село, місто, свої джерела, тому що в красі, любові до Батьківщини – найвища істина життя людини
(2 votes, average: 4.00 out of 5)