Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю. Панас Мирний В українському літературному процесі 70-90-х років XIX століття Панасу Мирному належить одне з найпочесніших місць. Видатний письменник-реаліст, автор злободенних новаторських за змістом і формою прозових та драматичних творів, він нещадно викривав основи буржуазно-поміщицького ладу, пристрасно захищав інтереси скривджених і поневолених трудівників. Народився майбутній письменник – слава й гордість української літератури – 13 травня 1849 року в родині
бухгалтера повітового скарбництва в місті Миргороді на Полтавщині. Батько його, Яків Григорович, закінчивши Миргородське повітове училище, докладав усіх своїх неабияких здібностей до служби, досить швидко зростав у чиновницьких званнях і посадах, та статок у родині був невеликий. Панас навчався у початкових школах Миргорода та Гадяча, за старанність і відмінні успіхи його щороку нагороджували “похвальними листами”. Вчителі радили батькові “не закопувати талант”, далі вчити здібного школяра у гімназії, а згодом – і в університеті. Проте батько і в гадці не мав таких намірів і вже у чотирнадцятирічному
віці послав сина на “власний хліб”. Так з ранньої юності і до останніх років життя довелося Панасові Рудченку тягнути лямку чиновницької служби. Розпочалася його праця в канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. Невеселим було життя юнака в провінційних містечках тодішньої Полтавської губернії. Одноманітна, нецікава праця, рабське плазування нижчих чиновників перед вищими, зневажання гідності простої людини чиновницькою “братією” – такою була “клята” дійсність, що оточувала майбутнього письменника. З 1871 року до самої смерті Рудченко живе й працює в Полтаві, обіймаючи різні посади в губернському скарбництві, а згодом у казенній палаті. Він намагається не поступатися своїм принципами й переконаннями при виконанні найскладніших доручень. Чуле, вразливе серце юнака відгукується на горе трудівників, і свої переживання та роздуми він передає у віршах. Були серед них “дитячі співи-забаганки”, але з часом вони все більше відходять на задній план, бо реальна дійсність висувала соціальні теми. Досягти успіху на цьому шляху можна було тільки через усебічне, глибоке вивчення дійсності. “Між люди! У справжнє життя! – таке завдання ставить перед собою початківець. Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає – отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!..” Є у письменника глибоко емоційна поезія у прозі “В дорогу!”, з якої зримо постає ідейна еволюція письменника. Звертаючись до музи, “до сестри-співухи”, митець щиро зізнається у тих змінах, які вносило життя у його творчість на різних етапах її розвитку. В юності світилася радість в очах його музи, “вітання весни-чарівниці” грала на її личку, і рожеві надії сповнювали душу митця. Та минав рік за роком, втомлювалося серце “від бур та негоди”, і померкли безжурні сподівання. Митець помічає навколо неволю і недолю. Не таким став письменник, змінилася і його муза. На світанку творчої прилітала вона, чиста й ясна, чарувала зоряною красою, рясними та пишни: шатами. Тепер же “в простій, старенькій спідниці”, зів’яла і змарніла, з’являється муза. Вже не спів, а шепіт зривається з її вуст, але чути в ньому слово надії митець розуміє, що потрібно не тужити, а правдиво розповідати про буденне життя свого краю. Перші твори письменника побачили світ на початку 70-х років. З’являється його вірш “Україні”, оповідання “Лихий попутав”, яке і змістом, і формою тісно пов’язане з попередніми традиціями української прози. Героїня оповідання Варка Луценкова – наймичка – розповідає про своє страдницьке життя, свою змарновану долю. А повість “П’яниця” (1874) засвідчила, що в літературу ввійшов, за висловом І. Франка, “свіжий і сильний талант”. Твір присвячений зображенню чиновницького життя, яке добре знав письменник. Вона значно розширила тематичні обрії української прози. У повісті йдеться про долю “маленької людини”, про трагедію здібного юнака, зламаного чиновницьким середовищем. Відгуком на злободенні питання часу стала повість “Лихі люди” (1875), у якій вперше в нашій літературі показано розмежування в середовищі інтелігенції, висвітлено причини, що розвели колишніх шкільних товаришів в антагоністичні табори – демократичний і реакційний. Та все ж улюбленою темою письменника було життя трудящого селянства. Співець його недолі за часів панщини, художній літописець народного горя у пореформене десятиріччя – таким ми сприймаємо Панаса Мирного. Широка панорама життя села протягом кількох поколінь постає з роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (1872-1875), написаним ним у співавторстві з братом Іваном Біликом, який став першим соціально-психологічним романом в українській літературі. Тут вже на повний голос зазвучала тема “лиха давнього й сьогочасного”, до якої Панас Мирний звертатиметься ще не раз. Одним із найвищих досягнень письменника-реаліста є роман “Повія”, основна редакція якого здійснена на початку 80-х років. Із твору постають яскраві картини життя пореформеного села, роздертого гострими соціальними контрастами. Жменька багатіїв тримає в руках землю й владу, а поряд у лещатах злиднів і голоду борсаються бідняки. Головна героїня твору – дівчина з бідняцької родини, Христя, згодом міська наймичка, чиста, здорова натура, загинула у задушливому царстві гнобителів. Трагедія Христі – це гнівне обвинувачення світу насильства й брехні, підлості й цинізму. Кріпосницький характер “селянської реформи” викривається і в незакінченій повісті “Голодна воля” (кінець 80-х років). Твір пройнятий духом бунтарства проти гнобителів та їхніх високих покровителів. Письменник-реаліст, Панас Мирний виступає пристрасним обвинувачем і “лиха сьогочасного” – пореформеної дійсності. З’ясовуючи ідею повісті “Лихо давнє й сьогочасне” (1897), він писав, що у творі йдеться і про утиски кріпосницькі, і про горе пореформене з його голодом, безземеллям і деморалізацією. У 70-80-х роках було створено письменником цикл “Образків із життя” під загальною назвою “Як ведеться, так і живеться”, сатиричну новелу “Лови”, оповідання про долю дітей-бідняків “Морозенко”. Визначним явищем української драматургії цього часу є драма “Лимарівна” (1883). Панаса Мирного гнітила чиновницька служба. Тільки заради “куска хліба” талановитий художник слова працював на осоружній службі 57 років, хоч і ставився він до неї сумлінно, по-хазяйськи беріг те “поле”, яке його годувало, бо літературна праця в царській Росії майже не давала письменникам засобів для існування. Та душевний спокій, розраду він знаходив тільки в літературній праці, яка була його покликанням. На службу народу, на захист його інтересів віддав увесь свій талант, пал свого серця Панас Мирний. “Вся моя слава – Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я міг показати безталанную долю життя людського, високую його думу, тепле серце, як вони є у мирі, – то б моя слава була і моя надія справдилася…” “Я брався за свою роботу, радіючи, що хоч малою – невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові!” – писав Панас Мирний. Відстань між висловлюваннями – 40 років. Перше писав ще не письменник, а двадцятирічний помічник бухгалтера Миргородського скарбництва, а друге – шістдесятирічний загальновизнаний класик української літератури. У цьому ми бачимо сталість письменницького кредо Панаса Мирного. Глибокий і несхибний реаліст, Панас Мирний не прикрашав народні маси, не терпів ніякого гриму – зображував їх темними, забитими, з вірою більше в чорта, ніж у Бога, убогими, голодними. Але під тією убогістю розглядів і явив світові духовну красу: чесність, працьовитість, високу моральність, волелюбність. Не кажучи вже про Оришку, Мотрю, навіть розбійник, забіяка Чіпка і повія Христя – люди душевно чисті, красиві, тільки соціальна несправедливість штовхнула їх у прірву, спотворила й покалічила їхнє життя. Герої творів письменника – це частка його душі.
