Творчий доробок Панаса Мирного

Панас Мирний створив два великі романи – ” Хіба ревуть воли, як ясла повні?” і “Повія”, три повісті – “П’яниця”, “Лихі люди”, “Лихо давнє й сьогочасне”, увійшовши в літературу як основоположник українського соціально-психологічного роману й повісті. А ще в доробку письменника – вірші, п’ять п’єс (найвідоміша – “Лимерівна”), оповідання (“Морозенко”, “Лихий попутав”), переклади В. Шекспіра, публіцистика. Більшість творів написано в 1870-1880-х роках.

Панас Мирний виявив потужний талант письменника-реаліста,

майстра психологічного аналізу, він тонко простежив умови й чинники формування людини як особистості. Його героями стають різні соціальні типи: селяни, поміщики, міщани й інтелігенція.

Своєрідним продовженням традиції Г. Квітки-Основ’яненка й Т. Шевченка є сюжет оповідання “Лихий попутав” (1872) – про поламану долю бідної дівчини – селянки-сироти Варки Луценкової, яка пішла в найми до міста, народила там байстря, утопила його, після чого життя остаточно покотилося по траєкторії горя: тюрма – каяття – знову найми. Типовий для попередників композиційний прийом – розповідь від першої

особи – Панас Мирний використав, щоб глибше розкрити внутрішній світ героїні.

Появу нової в українській прозі Теми засвідчили перші повісті письменника – “П’яниця” (1874) та “Лихі люди” (1875).

В обох творах Панас Мирний змалював “зайвих людей”, відторгнутих суспільством. При цьому він удався до різкої поляризації героїв. Опозиційні пари персонажів – майже неодмінна прикмета прози письменника. Сюжет “П’яниці” розгортається як Історія двох братів Ливадних, Петра й Івана, які вийшли із селянського середовища. Однак перший усе вище піднімається щаблями кар’єри, не зупиняючись ні перед чим. Другий – дрібний чиновник, світла душа, талановитий скрипаль – не знаходить себе в складних обставинах. Зазнаючи моральних мук від деспотичного начальства, утративши кохану, Іван занепадає духом, спивається й помирає в шпиталі. Він – “зайва людина”. Письменник зобразив “маленьку людину” в пореформеному суспільстві, яка зуміла зберегти почуття людської гідності, незважаючи на жорстокі удари життя. Іван Франко зазначав, що з повістю “П’яниця” в українську літературу ввійшов “свіжий і сильний талант”.

Коментуючи печальну історію Івана Ливадного, Панас Мирний писав: “П’яниця рветься до чогось вищого, кращого і якщо гине, то тільки в силу дурних умов життя”. Цей автокоментар багато чого пояснює в прозі Панаса Мирного: як художника-реаліста його цікавила фатальна сила обставин, що тиснуть на людину, визначаючи її долю. А це один із провідних принципів реалізму, який у творчості письменника – наскрізний. Письменник зображує людину як жертву негуманних і страшних умов.

Тип, започаткований в образі Івана Ливадного, розгорнувся в образі Петра Телепня з повісті “Лихі люди”. Незмінною залишалася розстановка персонажів за принципом опозиційних пар. У “Лихих людях” таких пар аж дві: з одного боку – Телепень і Жук, з іншого – Попенко й Шестірний – четверо гімназистів, які приходять до полярних життєвих результатів. Розподіл світла і тіней – різко контрастний. Тріумфують пронирливі й вислужливі (Попенко стає тюремним батюшкою, Шестірний – заступником прокурора). Тим часом літератор Петро Телепень, який бачив свою місію в тому, щоб “звертати людську увагу на страшні картини нужди та горя, будити жаль у серці”, закінчує божевіллям і самогубством. І цей мотив неприкаяності добра – неможливість бути чесним і щасливим у жорстоких обставинах – у Мирного звучить постійно. У “Лихих людях” світло надії автор пов’язував із Тимофієм Жуком. Його монологи – це програма народництва 1870-х років: ідеал соціальної рівності; ідеалізація громади, народу, мужика, який має “добру душу та серце” і потребує просвіти; акцент на моральному максималізмі й саможертовності інтелігентів-народників, які несуть свічку в темряву…

Вершиною епічного мислення Панаса Мирного стали романи “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” і “Повія”, у яких письменник художньо досліджує неординарну людину, докладно простежуючи її психічний стан за різних обставин. Про перший роман детальна розмова буде далі, а зараз зупинимося на “Повії” – широкому епічному полотні, якому Панас Мирний присвятив кілька десятиліть своєї творчості. Письменник так визначив художній задум роману: “Головна ідея моєї праці – виставити пролетарку й повію сьогочасну, її побут у селі (перша частина), у місті (друга частина), на слизькому шляху (третя частина), попідтинню (четверта)”.

У романі розповідається про знівечену долю жінки, яку виштовхнуло поре-формене суспільство, роздерте гострими соціальними контрастами. Сільська дівчина Христя Притиківна спочатку стає наймичкою, а потім – міською повією. Дівчина опускається на саме соціальне дно, а згодом, повернувшись у рідне Село, вона замерзає під корчмою, яка колись була її батьківською хатою. Письменник виразно розкрив не лише трагедію сільської дівчини, а й її вину у своїй біді. Заражена сифілісом, безноса Христя не кинула страшного ремесла, а й далі продовжувала розносити хворобу (соціальне дно, патологічна психіка, найтемніші фізіологічні сторони людської душі – ознаки натуралізму в романі “Повія”). У творі вирішується головна проблема всієї творчості Панаса Мирного – проблема “пропащої сили”. Через кілька років після виходу перших частин “Повії” побачив світ роман Л. Толстого ” Воскресіння “. Це засвідчило актуальність теми й проблем, порушених Панасом Мирним, бо між цими двома романами можна провести паралелі як жанрового, так і проблемно-психологічного характеру.

Серед драматичних творів Панаса Мирного найвизначнішою є п’єса “Лимерівна” (1892). Вона витримала творчу конкуренцію з найкращими драмами того часу й надовго ввійшла до репертуару Театру корифеїв. Головну героїню блискуче зіграла Марія Заньковецька, яка називала цю роль найулюбленішою. Основний конфлікт драми розгортається навколо боротьби Наталки й Василя за своє Кохання (дівчина змушена одружитися з багатим нелюбом Шкандибенком, який ще й “шкандибає на голову”), а ширше – за своє щастя й волю. Василь – сирота, наймит заможного козака – виявився міцнішим і стійкішим від спрямованого проти нього зла. Натомість Наталку злі сили не тільки доводять до божевільного стану, а й змушують покінчити життя самогубством. Такий розвиток подій виявляє деяку полегшеність, штучність у творенні образу Василя. Шекспірівської енергії для нього в письменника ніби не вистачило, адже герой виявився неспроможним боротися до кінця за Наталку. Наталка ж – справді шекспірівська Джульєтта, компроміс для якої – лише її смерть. Смерть головної героїні розставила все на свої місця: нещира й підступна подруга Маруся лементує, що пострижеться після цього в черниці, Лимериха зізнається, що це вона сама “пропила” свою дочку, а Василь збирається йти за Дніпро в гайдамаки, адже там “правда карає кривду”.

Драмою “Лимерівна”, романами “Повія” й “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панас Мирний виконав свою творчу програму – створив щось дуже суттєве в українській літературі, спонукав читача вжахнутися на вид кричущого суспільного зла, стати людянішим, милосерднішим. Центральним твором майстра дослідники вважають роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Творчий доробок Панаса Мирного

Categories: Нові твори

Links