Міркування над романом “Герой нашого часу”

“Герой нашого часу” – перший російський реалістичний психологічний роман у прозі. У романі піднімається злободенна проблема: чому розумні й енергійні люди не знаходять застосування своїм незвичайним здатностям і “в’януть без боротьби” на самому початку життєвого поприща? На це питання Лєрмонтов відповідає історією життя Печорина, парубка, що належить до покоління 30-х років XІX в. В образі Печорина автор представив художній тип, що увібрав у себе риси цілого покоління молодих людей початку століття

У передмові до “Журналу

Печорина” Лєрмонтов пише: “Історія душі людської, хоча б самої дрібної душі, чи не цікавіше й не корисніше історії цілого народу…” Таке ідейне завдання автора обумовило й своєрідну побудову роману. Особливістю його є порушення хронологічної послідовності подій

Роман складається з п’яти частин, п’яти повістей, що мають кожна свій жанр, свій сюжет і свій заголовок. Тільки основний герой поєднує всі ці повісті в щось цільне, у єдиний роман. Особливе місце у романі займають останні три повісті – це історія життя Печорина, написана їм самим. Ця історія представлена у вигляді щоденника

(“Князівна Мері”), а також і у формі записок, які герой склав уже через якесь час

Лєрмонтов підкреслює, що сповідь Печорина цілком щира, що він (Печорин) був строгим суддею самому собі й “нещадно виставляв назовні власні слабості й пороки”.

Печорин – “зайва людина”. Поводження його незрозуміло “навколишньої, тому що в них звичайна, розповсюджена у дворянському суспільстві точка зору на життя. При всій різниці зовнішнього вигляду й розходження характерів і Онєгін з роману О. С. Пушкіна, і герой комедії О. С. Грибоєдова “Горі від розуму” – Чацкий, і Лєрмонтовский Печорин належать до типу “зайвих людей”, тобто таких людей, для яких у навколишнім їхньому суспільстві не перебувало ні місця, ні справи. Бєлінський сказав про Печорине: “Це Онєгін нашого часу, герой нашого часу. Відмінність їх між собою набагато менше відстані між Онегою й Печорою”. Герцен теж назвав Печорина “молодшим братом Онєгіна”.

У чому ж подібність між Печориним і Онєгіним? Обоє вони – представники вищого світського суспільства. Багато загального в історії їхньої молодості: спочатку та ж погоня за світськими задоволеннями, потім те ж розчарування в них, та ж спроба зайнятися наукою, читанням книг і охолодження до них, та ж володіє ними нудьга. Так само, як і Онєгін, Печорин коштує по інтелектуальному рівні вище навколишньої його дворянського середовища. Обоє вони є типовими представниками мислячих людей свого часу, що критично ставляться до життя й людей

Але на цьому подібність закінчується. Печорин – інший, чим Онєгін, людина по своєму духовному складі, вона живе в інших соціально-політичні умовах

Онєгін жив в 20-е роки, до повстання декабристів, у пору суспільно-політичного пожвавлення. Печорин – людина 30-х років, часу розгулу реакції, коли декабристи були розгромлені, а революційні демократи як суспільна сила ще не заявили осебе.

Онєгін міг піти до декабристів (що й думав показати Пушкіна в десятому розділі роману), Печорин був позбавлений такої можливості. От чому Бєлінський сказав, що “Онєгін нудьгує, Печорин глибоко страждає”. Положення Печорина тим трагичнее, що він по натурі своєї одареннее й глибше Онєгіна

Ця обдарованість проявляється в глибокому розумі, сильних страстях і сталевій волі Печорина. Гострий розум Печорина дозволяє йому вірно судити про людей, про життя, критично ставитися й до себе самому. Характеристики, що даються їм людям, точні й мітки. Серце Печорина здатне глибоко й сильно почувати, хоча зовні він тримається спокійно, тому що “повнота й глибина почуттів і думок не допускає скажених поривів”.

Печорин – сильна, вольова натура, що жадає діяльності. Але при всій своїй обдарованості й багатстві духовних сил він, по його власному справедливому визначенню, – “моральний каліка”. Його характер і все його поводження відрізняються крайньою суперечливістю

Ця суперечливість чітко позначається вже в його зовнішності, що відбиває, як і у всіх людей, внутрішній вигляд людини. Малюючи портрет Печорина, автор наполегливо підкреслює чудності свого героя. Ока Печорина “не сміялися, коли він сміявся”. Лєрмонтов говорить: “Це ознака або зла вдача, або глибокої, постійної

Сумуй…” “

“Погляд його – нетривалий, але прониклив і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного питання й міг би здаватися зухвалим, якби не був настільки байдужо-спокійний”. Хода Печорина “була недбала й ледача, але я помітив, що він не розмахував руками, – вірна ознака деякої скритності характеру”. З одного боку, у Печорина “міцне додавання”, з іншого боку – “нервова слабість”. Печорину біля тридцяти років, а “у його посмішці щось дитяче”.

Максим Максимич теж дивувався чудностям Печорина, протиріччям у його характері: “У дощик, у холод цілий день на полюванні; усі змерзнуть, утомляться, – а йому нічого. А інший раз сидить у себе в кімнаті, вітер пахне, запевняє, що простудився; ставнем стукне, він здригнеться й побіліє, а при мені ходив на кабана один на один…”.

Ця суперечливість Печорина й розкривається у романі з усією повнотою, виявляючи, по визначенню Лєрмонтова, “хвороба” покоління того часу

“Ціле моє життя, – указує сам Печорин, – був тільки ланцюг смутних і невдалих протиріч серцю або розуму”. У чому ж вони проявляються?

По-перше, у його відношенні до життя. З одного боку, Печорин – скептик, розчарований людина, що живе із цікавості, а з іншого боку, у ньому величезна спрага життя й діяльності

По-друге, у ньому бореться безстрасність із вимогами почуття: “Я давно вуж живу не серцем, а головою. Я зважую свої власні страсті й учинки зі строгою цікавістю, але без участі”. Але в Печорина гаряче серце,

Здатне розуміти й любити природу. Від зіткнення з нею, “яка би прикрість не лежала на серце, – говорить він, – сакое б занепокоєння не млоїло думку, усе в мінуту розсіється, на душі стане легко”.

Протиріччя в натурі Печорина позначаються й у його відношенні до жінок. Своя увага до женщиам, бажання домогтися їхньої любові він сам пояснює потребою свого честолюбства, що, по його визначенню, “є не що інше, як спрага влади, а перше моє задоволення, – говорить він далі, – підкоряти моїй волі все, що мене оточує: збуджувати до себе почуття любові, відданості й страху – чи не є першу ознаку й найбільше торжество влади?”

Але Печорин не безсердечний егоїст. Він здатний на глибокі почуття. Про це говорить його відношення до Віри. Одержавши її останній лист, Печорин, “як божевільний, вискочив ганок, стрибнув на свого Черкеса… і пустився щодуху, по дорозі в Пятигорск… Одну мінуту, ще одну мінуту [ бачити її, попрощатися, потиснути її руку… При можливості втратити її навіки, – пише він, – Віра стала для мене дорожче всього на світі – дорожче життя, честі, щастя!” Залишившись без коня в степу, “він упав на мокру траву й, як дитина, заплакав”.

Ця суперечливість не дає можливості Печорину жити повним життям. З гірким почуттям він розцінює себе як “морального каліку”, у якого “висохнула, випарувалася, ; умерла” краща половина душі

Щоб яскравіше показати шляхетні почуття й прагнення Чацкого, Грибоєдов у свій час поставив поруч із ним підлабузника Молчалина. Лєрмонтов же страждаючому Печорину протиставив Грушницкого, що піклується тільки про те, щоб “зробитися героєм роману”, намагається “робити ефект”. Печорин самотній серед таких людей як Грушницкий, які в молодості грають розчарованих, а на старість “робляться або мирними поміщиками, або п’яницями, іноді – тим і іншим”. Напередодні дуелі, згадуючи все своє прожите життя, Печорин задумався над питанням: навіщо він жив, для якої мети народився? Відповідаючи, він пише у своєму щоденнику: “А, вірно, вона існувала й, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні”. Але Печорин не знайшов цього свого “високого призначення”, не знайшов діяльності, гідної його “неосяжних сил”. Він витрачає багаті сили свої на дії, його неварті: руйнує життя “чесних контрабандистів”, викрадає Белу, домагається любові Мері, відмовляється від її, убиває на дуелі Грушницкого. Усім, з ким він стикається, він приносить горе або навіть загибель: загинули Бела й Грушницкий, нещасні Віра й Мері, до глибини душі засмучений Максим Максимич: суха зустріч його з Печориним змусила бідний старого страждати й засумніватися в можливості щирих, дружніх відносин між людьми.
От воно, найстрашніше протиріччя: “неосяжні сили душі” і дрібні, неварті Печорина вчинки; він прагне “любити увесь світ” і приносить людям одне лише зло й нещастя; наявність шляхетних, високих прагнень і дрібні почуття, що володіють душею; спрага повноти життя й повна безнадійність, свідомість своєї приреченості

Хто ж винуватий у тім, що Печорин перетворився в “розумну непотрібність”, у зайву людину? На це питання відповідає сам Печорин: “У мені душа зіпсована світлом”, тобто тим світським суспільством, у якому він жив і піти від якого не зміг. “Моя безбарвна молодість протікала в боротьбі із собою й світлом, кращі мої почуття, боячись глузування, я ховав у глибині серця: вони там і вмерли”.