Мир поезії С. А. Єсеніна
1. Поняття “поетичний мир”. 2. Слова-Символи й слова-знаки. 3. Стиль есенинских віршів. 4. Характеристика поетичного миру Мир поезії – складне літературне поняття.
Воно містить у собі не тільки основні теми й образи, але й загальний настрій добутків, символіку й значення образів, що згадуються, засобу вираження думок і авторського “я”. Він може бути вбогим – тоді мова йде про неспроможність особистості як поета, а може бути дуже широким, яскравим і різноманітним. Саме такий, багатогранний, що іскриться й квітчастий поетичний мир
З’єднуючись і взаємодіючи між собою, символи й стають тим самим полем поетичного
Умер? Уже не я чи сам? Самі по собі не мають відтінків настрою, кольору у творах Єсеніна, також стають символами, настільки сильними, що їх починають використовувати й інші поети.
Так, синій – улюблений поетом колір – стає символом чистоти, глибини, величезних просторів і волі Велике значення має золотий або рудий колір: це колір осінньої лісової пожежі, колір куполів церков, колір волось самого Єсеніна. У цьому плані білий – суперечливий колір. Він і сум, туга й самітність, але він же символізує чистоту, церковність, віру. Білі сніги, заметіль, іній, залежно від задуму художника, несуть у собі різні відтінки змісту й емоцій.
Перехідний образ заметілі несе за собою ще один значимий образ ліричного миру – образ-символ трійки Він двоїстий: запряжка, що мчиться, – радість, молодість, сила; запізніла або чужа – загублена любов, радість, молодість: Сніжна зам’яти крутить жваво, По полю мчиться чужа трійка. Мчиться на трійці чужа младость, Де моє щастя? Де моя радість?
Усе покотило під вихром жвавим От на такій же скаженій трійці. Символи, що зустрічаються в тексті, переплітаються один з одним, вишиковуючи оригінальні й несподівані образні лінії. Часто в цьому процесі слова здобувають нові відтінки значення, починають нести в собі певний настрій Особливе значення для Єсеніна має слово “вікно”. Воно може просто позначати предмет, частину хати: Воробишки грайливі, Як дитинки сиротливі, Пригорнулися у вікна.
Однак сполучаючись із інакше кажучи, воно стає образом, символом: И дрімають пташинки ніжні Під ці вихри сніжні В мерзлого вікна. Тут “мерзле вікно” – символ безнадійності, неприкаяності, туги. У багатьох добутках вікно – своєрідний пункт спостереження ліричного героя, звідки відкривається вид на величезний і яскравий мир: Я дивився з віконця на синю хустку… У пряжі сонячних днів час виткав нитку… Ця ж позиція характерна як для самого ліричного героя: Знаю, знаю, незабаром, незабаром, на заході дня Понесуть із могильним пеньем ховати мене…
Ти побачиш із віконця білий саван мій…, Так і для автора, героя неявного: Біла береза Під моїм вікном Принакрилась снігом Точно сріблом. Читач може помітити, що вікно – спостережний пункт не тільки для простої людини, але й для вищих істот: Говорить Господь із престолу, Відкривши вікно за рай… Звідки в поета така прихильність до одного образа? Але адже вікна – це ока хати, прикриті ставнями або широко розкриті назустріч небу й вільним просторам!
Вікно – це границя двох мирів, що розділяє поняття “там” і “тут”, що захищає спостерігача від впливів зовнішнього, іноді жорстокого миру. Для поета російська хата – це ще один мир, місткий і інформативний. Це – алеГорея селянського життя, спокійної, трохи сонної, розміряної.
Ще в ранніх віршованих досвідах поетом зачіпається цей образ, досить оригінально й точно виконаний: дзвоном, Що Змовк, над ставком Перекинулася рідна домівка Хата-Баба щелепою порога Жує пахучу м’якушку тиші. Часто на контрасті з богатими, більшими хоромами теплого й ситого дворянського миру проста російська хата з її нехитрим колоритом, але знайомим і приємним настроєм, виявляється симпатичней читачеві й авторові: Цвітуть сади, біліють хати, А на Горе коштують палати, И перед фарбованим вікном У шовкових листах тополі. Хата є центром нехитрої світобудови селянського життя, навколо якого, немов притягнуті їй, збираються інші атрибути землепашцев.
Хати, прості, не занадто акуратними, оточеними садами з тином і об’єднані загальною дорогою – це збірний образ дореволюційному, милої серцю Єсеніна Росії: Гой ти, Русь, моя рідна, Хати – у ризах образа… …У тім краї, де жовта кропива И сухий тин Притулилися до верб сиротливо Хати сіл. Вікно в такому випадку виконує роль заслону, перешкоди між жорстоким миром і теплом рідної хати: Закружилася пряжа снежистого льна, Панахидний вихорь плаче у вікна, Замело дорогу хуртовинним рукавом, Із цією панахидою вік свій весь живемо. Так з повсякденних слів з легкої руки майстра виходять значимі образи – символи.
Ці символи – туги й радості, світла й негоди, взаємодіючи між собою, створюють Складний і різноманітний поетичний мир. У ньому всьому є місце – величезній країні й маленькій травинці, любові й смерті, заметілі й квітучій черемшині. Унікальність есенинского миру, цільного, зримого й богатого, відзначали не тільки сучасники поета, але й нащадки. Не випадково М. Горький, натхнений витонченістю, добірністю, образністю й символістикою віршів Єсеніна, так сказав про поета: “Єсенін не людина, це орган, створена природою для свого самовираження”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)