Микола Вороний (1871-1940)

Попри всілякі оцінки, М. Вороний лишається неперевершеним майстром слова, творцем поетичних шедеврів, глибоко патріотичних творів, видатним перекладачем і визначним вченим-мистецтвознавцем. “Навіть за умов тотальних царських заборон і переслідувань українського слова,- слушно зауважує Г. Вервес, Вороний створив у багатьох галузях культури непересічні речі, які й зараз можемо сміливо віднести до її кращих надбань”. Тому будемо прагнути дати об’єктивну оцінку життєвого й творчого шляху видатного письменника, культурного і громадського

діяча, який жив і творив на зламі двох історичних епох, людині кришталево чесній, відданій своєму народові і своїй Україні. Народився Микола Кіндратович Вороний 24 листопада 1871 року на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська обл.) в заможній сім’ї ремісників, що зберігала давні українські традиції. Батько походив із селян, онук кріпака, який свого часу зумів записатися до міщан. Мати була з роду відомих українських діячів, до яких належав Прокіп Колачинський, ректор Киево-Могилянської академії (1697-1702).

Від матері малий Миколка перейняв палку любов до української культури, народних звичаїв, повір’їв,

до української казки, пісні, легенди, від неї вивчив напам’ять Шевченкову “Катерину”, від неї – довічна любов до поезії Кобзаря. Великий вплив на розвиток хлопця, його патріотичні почуття мав дід Павло, який навіть “після двадцятип’ятирічної служби в уланському полку не зрусифікувався, говорив добірною українською мовою, проживши майже сто років на степових просторах півдня України. Дитинство майбутнього поета пройшло на Слобожанщині, куди переїхали батьки. Мальовничі околиці Харкова, Гонча-рівка та Холодна Гора, дотепні й життєрадісні люди, які й у горі вміли жартувати, завжди викликали приємні спогади в юнака. Тяжке життя ремісників, а з ними мудре слово, задушевна народна пісня та дума, мамині й дідові казки та розповіді, а згодом і Шевченків “Кобзар” стали тим цілющим джерелом, з якого впродовж усього життя черпав М. Вороний естетичну й духовну, наснагу.

Читати й писати навчився від мами, потім початкова школа, реальне училище в Харкові і Ростові. Велике захоплення викликали в нього пригодницькі романи М. Ріда, Ф. Ку-пера, Ж. Берна, тоді ж пробудився великий інтерес до громадянської лірики М. Некрасова, І. Нікітіна, С. Надсона. Настільною книжкою стає “Кобзар”. Під їх впливом потягнулася рука і до написання власних творів. У 80-х роках батьки переїжджають до Ростова, де Вороний продовжує навчання в реальному училищі. Тут він проходить перші ази “політичної освіти”. У Ростові зближується з народниками, читає заборонену літературу, бере участь у таємних гуртках, разом з народовольцем С Єрастовим організовує “Українську громаду”. Прийшли перші арешти, після яких М. Вороного виключають з 7-го класу училища із забороною вступу до університету і проживання у великих містах.

На цей час М. Вороний був добре обізнаний не лише з політичними працями Ф. Бюхнера; П. Лаврова, а й з літературно-критичними статтями М. Добролюбова, М. Чернишевсь-кого, Д. Писарєва. Але його кумиром та ідейним поводирем на довгий час став М. Драгоманов. Вороного полонили публіцистичні виступи, літературознавчі та суспільно-політичні й філософські статті цієї людини. Імпонувала також громадянська пристрасність Драгоманова, високий гуманізм, глибока віра в неминучість поступального руху людства, щире вболівання за долю України, тверде переконання у відродженні нації, духовному й соціальному розвитку українського народу. Саме до нього в Болгарію вирішив поїхати юнак на виучку. Пізніше він писав: “Мене манила й Європа, а головне – манила таємнича постать “властителя дум” радикальної… молоді – проф. Михайла Драгоманова. Від нього хотілося набути наукового знання і з його ближчою допомогою виробити й скласти свій політичний світогляд” “. На жаль, не судилося здійснитися цій зустрічі. По приїзді до Львова М. Вороний дізнається, що М. Драгоманов тільки-но помер (1895).

М. Вороний виїздить до Відня, деякий час навчається у Віденському університеті, потім повертається до Львова, де продовжує університетську освіту, тут зближується з І. Франком, працює в журналі “Житє і слово”, допомагає Франкові у виданні часописів “Громадський голос”, “Радикал”, на деякий час стає актором і режисером театру товариства “Руська бесіда” та редактором журналу “Зоря”. Ще в Ростові М. Вороний захоплювався театром М. Кропивницького. Тепер він веде постійну переписку з Кропивиицьким, запитує, радиться, а потім переїжджає на східну Україну, стає актором театру Кропивницького. Згодом працює в трупах П. Саксаганського, О. Васильєва, як актор мандрує містами й селами України та Росії. Перший вірш “Не журись, дівчино” надрукував у 1893 році. З того часу в періодичній пресі М. Вороний постійно виступав з статтями, оглядами та поетичними творами. Був час, коли він стояв на роздоріжжі: поезія чи театр?

Це був період змагань двох покликань: літературного й театрального. Крім того, М. Вороний – натура діяльна, емоційна. Він постійно перебував у вирі політичних подій. У Харкові входить до таємного політичного товариства “Братство тарасівців”, бере участь у створенні першої української соціал-демократичної партії в Галичині, а також Революційної української партії (РУП).

Весною 1903 року М. Вороний приїздить до Києва на з’їзд “громадівців” як делегат одеської “Старої громади”-. Тут він зустрівся з Вірою Миколаївною Вербицькою, дочкою поета і співробітника журналу “Основа”. Невдовзі вони одружилися, поселилися в Чернігові. Проте родинне щастя, про яке йому мріялося під час акторських мандрів, певно, не судилося. Вже через рік сім’я розпалася. Поет тяжко переживає розрив з дружиною. Від розпачу і згуби рятують його друзі М. Коцюбинський, М. Жук, Б. Грінченко, Г. Коваленко та громадська робота в чернігівській “Просвіті”, “Літературно-артистичному товаристві”, аматорському театральному гуртку чернігівських семінаристів, серед яких був і П. Тичина. Пізніше трагедія поетового кохання вилилась у віршовані цикли “За брамою раю”, “Разок намиста” та в окремих поетичних шедеврах, сповнених невимовного болю, розпуки, великого страждання. На цей час припадає і участь М. Вороного в створенні Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), в якій, за словами поета, він та М. Коцюбинський і Леся Українка “становили так звану “літературну секцію”. У наших енциклопедіях та інших статтях ми поки що не знайдемо об’єктивної оцінки політичних платформ українських партій і товариств, тому не варто вчителю сприймати на віру і повторювати перед учнями ці характеристики, Поет не зміг, як пише Г. Вервес, “зробити ще один рішучий крок – зрозуміти і прийняти перемогу жовтневої революції” “. А чи не правильніше подивитися на цю проблему по-іншому: поет зрозумів і тому не сприйняв її, не зробив їй назустріч отого останнього фатального кроку. Адже розумів В. Винниченко, що “більшовицьким шляхом” не можна реалізувати ідеї соціалізму.

М. Вороний, як і О. Олесь, гаряче вітав лютневу революцію 1917 року. Саме в цей час він пише глибоко патріотичний вірш “За Україну”, який має ознаки похідної пісні, бойового маршу:

Ганебні пута За Україну, Ми вже порвали За її долю, І зруйнували За честь і волю, Царський трон… За народі “За Україну”

Останні чотири рядки повторюються як приспів. Вони несуть основний смисловий заряд: кличуть до бою, до боротьби за визволення з-під царської неволі. Вірш, покладений на музику композитором Я. Ярославенком, став народним українським гімном, який виконувався переважно у західних областях України. Поет був активним учасником оновлюваного життя. Відразу після жовтневих подій працював режисером “Державного театру”, спілкувався з робітниками Лук’янівсь-кого клубу в Києві, на їхнє прохання переклав “Інтернаціонал” українською мовою, пізніше – “Варшав’янку”, “Марсельєзу”.

Піднімається з колін Україна, заляканий раб-народ рве кайдани неволі, визволяється, здобуває свободу в тяжкій боротьбі:

Прийшла пора, прийшла година – Сміється Київ, сяє Львів! Ярмо одвічних ворогів Скидає вільна Україна. (“Коли ти любиш рідний край”)

Поет кличе молодь до рішучої боротьби за визволення, бо розуміє, що тільки мечем, а не словами “здобуде нації права у ворогів її розвою”, як і розуміє, що “гук війни, вогонь Перу-на” – дочасні. Поет ніби воскрес духом і серцем, з-під його пера виходять у світ патріотичні твори, присвячені великому відродженню рідного краю, відродженню української нації, її державності (“Коли ти любиш рідний край”, “Привітання”, “Молитва”). На вечорі, присвяченому 25-річчю його творчої діяльності, що відбувся в січні 1919 року в “Молодому театрі” у Києві, М. Вороний сказав: “Дозвольте ж іще раз подякувати вам, висловити моє найгарячіше бажання – мою молитву і надію, якою живу і житиму далі. Я певен, що зоря нового життя ясним світлом осяває путь нашого самостійного демократичного всенаціонального існування”.