Іванові Франкові – МИКОЛА ВОРОНИЙ Скорочено

відповідь на його посланіє

Ні, мій учителю і друже,
Про мене – все це не байдуже.
Життя з його скаженим шалом,
З погонею за ідеалом,
З його стражданням і болінням
І не вгамованим сумлінням,
Життя – се дві противні сили.
Що між собою в бій вступили.
Одна з них – велетень-гнобитель,
А друга – геній-визволитель;
Його двосічна гостра криця
Влучна, як з неба блискавиця;
Але і велетень могучий
В руці тримає меч блискучий;
Страшні тяжкі його удари,
А ще страшніш – таємні чари…
Як маю я

його цуратись
Чи від ударів ухилятись?
О ні! Я, взявши в руки зброю.
Іду за генієм до бою.
Рубаюсь з ворогом, співаю,
В піснях до бою закликаю
Всіх тих, що мляві чи недужі.
Чи під укриттям сплять байдужі.
І знаю я, що замість плати
Мене чекають кари, страти…
Та чи ж грізний удар обуха
Там, де буяє творчість духа?
Одна хвилина раювання
Там відкупляє всі страждання.
Бо то чуття свобідні, щирі
Бринять у святобливій лірі.
І прикро, як ураз зі мною
Стають, немовби теж до бою,
А справді для пихи своєї
З порожнім серцем фарисеї
І паперовими мечами
Вимахують над головами.

/> Хто кликав їх? Чого їм треба?
Чи хробакам потрібно неба?
Нехай ідуть всі ті нездари
На торговиці та базари!
Нікчемний крам, дрібні вигоди –
От їх найвищії клейноди!
Але коли повсякчас битись,
То серце може озлобитись.
Охляти може, зачерствіти,
Зав’януть, як без сонця квіти.
Душа бажає скинуть пута.
Що в їх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору –
Схопитись і злетіти вгору,
Життя брудне, життя нікчемне
Забути і пізнать надземне.
Все неосяжне – охопити,
Незрозуміле – зрозуміти!
О друже мій, то не дурниці –
Всі ті щасливі небилиці
Про райських гурій, про Нірвану,
Про землю ту обітовану.
Вони тягар життя скидають
І душу раєм надихають.
Чи все ж те розумом збагнути,
Що дасться серцеві відчути?
І чи можливо без утрати
Свобідний творчий дух скувати?
І хто Поезію-царицю
Посміє кинуть у в’язницю?
Хто вкаже шлях їй чи напрямок?
Коли вона не зносить рамок?
В ній всі краси кольори сяють,
В ній всі чуття і змисли грають!..
До мене, як горожанина,
Ставляй вимоги – я людина.
А як поет – без перепони
Я стежу творчості закони;
З них повстають мої ідеї –
Найкращий скарб душі моєї.
Творю я їх не для шаноби;
Не руш, коли не до вподоби.
І ще скажу, мій славний друже,
Я не беру життя байдуже.
Високих дум святі скрижалі,
Всі наші радощі і жалі,
Всі ті боління, і надії,
І чарівливі гарні мрії –
Все, що від тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало…
Моя девіза – йти за віком
І бути цілим чоловіком!

1 Вірш є відповіддю на “Вступ” І. Франка до теми “Лісова ідилія”, присвяченої М. Вороному.

Коментар
М. Вороний, звертаючись до побратима по перу Івана Франка, викладає свої погляди на життя, на місце і завдання в ньому, на поезію. У житті є велетні-гнобителі і генії-визволителі. Він воліє йти за генієм до бою. Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що поряд ^стають, теж немовби до бою, “а справді для пихи своєї 3 порожнім \серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами”.
Проте не можна увесь час боротися, від цього серце озлоблюється, черствіє. Тому звернення до вільної поезії – це “не дурниці”, це душі відрада, “найкращий скарб душі”. Ніщо поетові не чуже, він іде “за віком”, залишаючись при цьому цільною, гармонійною натурою.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Іванові Франкові – МИКОЛА ВОРОНИЙ Скорочено

Categories: Скорочені твори

Links