Микола Кіндратович Вороний
В історії української культури кінця XIX – початку XX століття творчість Миколи Вороного посідає помітне місце. Він був талановитим поетом і критиком, істориком і діячем українського театру, глибоким знавцем драматургії, перекладачем, актором і журналістом…
Вороний належав до найбідніших верств української інтелігенції. Позбавлена творчої трибуни, постійно переслідувана царизмом то за “український сепаратизм”, то за “соціалізм” і “хлопоманство”, вона почувала себе пасербом у рідному краї… болісно переживала
Микола Кіндратович Вороний народився 24 листопада (6 грудня) 1871 року на Катеринославщині. Через півроку батьки переїхали на Слобожанщину і там, на околицях Харкова (Гончарівка, Холодна гора), у напівсільеькому-напівмісько-му оточенні минули його дитячі роки.
Освіту Вороний здобував спочатку в Харківському, а потім
У Ростовському реальних училищах, згодом – у гімназії в Рос-тові-на-Дону, де зачитувався Майн Рідом, Жюлем Берном, Вальтером Скоттом, а також поезією Некрасова, Нікітіна і Иад-сона, а згодом – забороненими творами Т. Шевченка, з якими вже не розлучався ніколи. Тоді ж він познайомився з кількома народовольцями, які після замаху на царя вели пропаганду серед ремісників та гімназистів, і сам включився у нелегальну діяльність. На зібраннях учнів і залізничних робітників він бере участь у читанні та обговоренні популярних серед тогочасної російської революційної інтелігенції книжок…, захоплюється виставами М. Кропивницького, які поглибили національну самосвідомість юнака, поза тим починає писати вірші, аж доки не потрапляє на око поліції. З сьомого класу гімназії розпочинаються арешти, обшуки на квартирі. Все це закінчується забороною вступати до університету і перебувати в столиці російської імперії та університетських містах…
Вороний подався спочатку до Віденського університету…, а потім до Львова… Саме на цей час припадає його зближення з Іваном Франком, яке незабаром переросло в справжню дружбу… На пропозицію Франка Микола Кіндратович стає членом редколегії найпередовішого в ті роки українського журналу “Житє і слово”, в якому веде розділ “Вісті з Росії”. Сам готує майже всі матеріали цього розділу, допомагає Франкові у виданні часописів “Громадський голос” і “Радикал”. З його допомогою стає на певний час режисером театру “Руська бесіда”, багато уваги приділяє вивченню новітніх французької та німецької літератур. У цей період Вороний активно листувався з М. Кронивницьким, аж доки не одержав запрошення встзтаитй актором у його трупу. Запрошення поет прийняв охоче, і з 1897 по 1901 рік мандрував по різних містах у складі то українських, то російських театральних труп…
У період постійного проживання в Києві (з 1910 р.) він видає перші збірки своїх віршів (“Ліричні поезії – 1911; “В сяйві мрій – 1913), пише праці про театр і драматургію, численні рецензії на театральні вистави і на твори молодих письменників.
Вороний поділяв буржуазно-демократичні гасла Лютневої революції 1917 року, яка захопила його своїм масовим ентузіазмом, свободою слова, в тому числі й дорогого йому українського. Не сприйнявши жовтневого перевороту, настрашений громадянською війною, 1920 року він опинився в еміграції, в буржуазній Польщі, але невдовзі переїхав до Львова. Читав лекції в українській консерваторії, таємному українському університеті й драматичній школі, яку він сам заснував і п’ять років був її директором.
Але туга за рідним краєм змусила його в 1926 році повернутися з еміграції. Вітчизна зворушила довір’ям, творчою працею мільйонів, радісними обличчями молоді, маєвом знамен, співами, серед яких немолодий уже поет почув і знайому мелодію перекладеного ним “Інтернаціоналу”.
Спочатку Вороний жив у Харкові, працював завідуючим літературною частиною в оперному театрі, а потім переїхав до Києва, де в 1928 році широкі кола української громадськості відзначили 35-річчя його письменницької діяльності.
Невлаштованість родинного життя скрашували найтепліші стосунки з сином Марком, з матір’ю якого Микола Кіндратович розлучився ще в 1904 році,- очевидно, одразу після народження хлопчика. Як і батько, Марко Вороний був українським письменником, що особливо їх зближувало.
Однак ці стосунки трагічно обірвалися: Миколу Кіндратовича почали переслідувати органи держбезпеки, облудно звинувачуючи його в контрреватаощйшй діяльності. Поет був усунений з роботи й висланий за межі України,- можливо, у Воронеж. Через кілька місяців заарештовано Марка Вороного. Більше року він сидів без суду і слідства в одиночній камері, аж поки був засуджений до семи років виправно-трудового табору в далекому місті Кем, що напроти Соловецьких островів, де й загинув.
Події останніх років життя Миколи Вороного маловідомі. Дослідники встановили, що він теж був ув’язнений, у 1934 році засуджений і відбував покарання на Соловках. Восени 1937 року Вороний з’явився в Новоукраїнці Одеської області, де працював у місцевій газеті коректором. Однак невдовзі він знову опинився за гратами, був засуджений до страти й розстріляний у травні 1933 року.
Творчість Миколи Вороного довгі роки була заборонена, ім’я – призабуте. За часів культу особи і застою згадувати його можна було тільки з вульгарно-соціологічними ярликами – “націоналіст”, “декадент”, “співець абстрактної краси”, а то й “білоемігрант-антирадянщик”. Лише в другій половині 80-х років його добре ім’я і творчий доробок нарешті остаточно повертаються українській літературі, а відтак – і українському народові.
За Г. Вересом. Поет повертається на батьківщину. 1989 р.
1. Розкажіть про основні події життя М. Вороного. Чим вони вас вразили?
2. Чим життєвий шлях М. Вороного подібний до біографії Б, Грінченка, О. Олеся, В. Самійленка? Чим це пояснити?
3. Які твори М. Вороного ви знаєте?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)