“Метод” підпільного парадоксалиста – це у певної міри передбачення художньої стратегії автора “Опалих листя”, принципово спростовує можливість сказати “останнім словом” і навлекающего він справедливі закиди на суперечливості, непослідовності та моральному релятивізмі. Автор хіба що ставить собі у обов’язок дати різні, іноді діаметрально протилежні погляду щодо, спонукати читача на заперечення і навіть на відсіч. “Істина – в протиріччях. Істин немає у тезах, навіть для складання їх зібрати всіх мудреців”.
І такий погляд має етичне обгрунтування: “Та й справедливо: теза є самовпевненість і, слід., нескромність”. Не про це свідчить і Достоєвський у листі до Зс. Соловйову: “Я ніколи ще дозволяв собі у моїх писаннях довести деякі мої переконання остаточно, сказати найостанніше слово… Поставте навіть дуже парадокс, але з доводите його кінця, і ви вийде навіть дотепно, і тонко, і comme il faut, доведіть ж інше ризикована слово остаточно, скажіть, наприклад, раптом: “ось саме це й є Месія”, прямо не натяком, і вам хто б повірить за вашу наївність, за те, що довели остаточно, сказали найостанніше ваше слово”. Тим
більше що масову свідомість жадає від автора визначеності. Воно не сприймає підтексту, іносказань, алюзій – світової гри… “”Щоденник” залишає в вас якесь неповне враження, та знайоме всім на нас, що у ньому немає”, – публічно заявляв А. М. Скабичевский. Такої думки у приватному листі хтось Веслярів з міста Києва: “Але Ви доводите остаточно. Доведіть – і успіх величезний”. Але саме таке “недоведення” надає пластичність “Щоденнику”, відрізняючи його від традиційної публіцистики і повідомляючи його внутрішній художній інтерес. Достоєвський не хоче зводити своє “як” до якогось образу дії, до формули. “Формулою” був весь “Щоденник письменника”. Так само марно було шукати б в “Опалих листі” – окремими їх фрагментах і “положеннях” – будь-яких непорушних ідеологічних орієнтирів. “Опалі листя”, як і “Щоденник”, не укладаються у систему, в “вчення”, в теза. Головне у яких – це миронастроение, конфіденційність, інтимність – та екзистенційна туга, яка прилучає читача до світу вищих смислів. І Достоєвський, і Розанов ставлять особистість автора до центру свого розповіді (хоча, повторюємо, у Розанова ця особа – “з усіма почісуваннями” – значно більше “натуральна”). Але саме це й коробить “офіційну словесність”. “Бракує лише, – обурювався оглядач петербурзької газети, – щоб за приводу кроненберговского справи Достоєвський розповів, як, повертаючись зі друкарні, не знаходила візника і тому промочив ноги, переходячи через вулицю, чому побоюється отримати нежить та інші”. Достоєвський розповів про інше. Торкаючись процесу Кроненберга, звинуваченого у катуванні своєї семирічної дочки, письменник згадав, як і Сибіру, у шпиталі, в арештантських палатах йому, Достоєвському, довелося бачити закривавлені спини каторжників, прогнанных крізь лад. До структури “Щоденника” вводиться “біографія” – суто особисті, приватні мотиви. Однак у “Щоденнику” особистісно й інше. Загальне принципово не відокремлена тут від приватного, “далеке” від “ближнього”. Страждання семирічної дівчинки і “долі Європи” уводять у єдину систему координат. Усі виявляється рівнозначним одна одній, але з рівним саме собі. Факти кримінальної хроніки знаходять “вищу” природу, а найбільші світові події зводять рівня кримінального факту. Розанов фактично доводить цю важливу художній принцип до nec plus ultra. Він приватне існування набагато важливіше світової політики, війн, революцій, “доль Європи”. Він може докладно описувати, “як промочив ноги”, й інші подробиці спроможні викликати літературний скандал. Але, попри журнальну лайка, читач сприймає ці “повідомлення” як природні й необхідні. III Ще набагато раніше появи “Опалих листя” В. Соловйов назвав Розанова “юродствующим”. То взагалі улюблене слівце “прогресивної критики” (до котрої я, втім, не належить сам В. Соловйов). Звідси – незрівнянне ленінське визначення Л. М. Толстого: “поміщик, юродствующий у Христі”. Водночас у російської традиції юродство – майже єдина ненаказуемая форма викриття влади, спроба говорити істину царям без улыбки28 (юродивий з його “не можна молитися за царя Ірода” в “Борисі Годунові” тощо. буд.). Обвинувачення на юродстві чи з меншою мірою в розумової неповноцінності – загальний “фірмовий знак” критики, поносящей Чаадаєва, Толстого, Достоєвського, Розанова… Ось ваш “Щоденник”… Чого у ньому? І геніальність, і юродство, І старечий недужный марення, І чуйний розум,
і навіженство, І вдень і вночі, і морок, і світло. Про, Достоєвський плідний! Читач, вами із пантелику збитий, По “Щоденнику” вирішить, що ви – Інакше художник обдарований, Інакше блаженний йшла з Москви. “Розум р. Достоєвського має хворобливі властивості” – це “медичне” висновок “Петербурзької газети” поділялася майже всім консиліумом дрібної столичної преси. “Багато думки й положення (“Щоденника”. – І. У.) доти дивні, що могли з’явитися лише у болезненно-настроенном уяві”. “Зізнаюся, з нетерпінням розрізав січневу зошит цього щоденника. І що з дитячий марення прочитав зробив у ній?”. (У Минаева, чиї вірші наведено вище, “марення” характеризується як “старечий”.) “…Коли ж ви сягнули підписи автора, то, вам можна зрозуміти, що, з одного боку, р. Достоєвський фігурує як то добродушного, то нервово брюзжащего і будь-яку нісенітницю плетущего старого, який хоче, щоб із нього не було стягнули, з другого боку, як і ж вам самим нічого від нього стягувати”. “Кажете, кажете, р. Достоєвський, талановитої людини дуже приємно слухати, але з заговаривайтесь до дурниць і це найкраще не отзывайтесь тих “злоби дня”, які перебувають з-поза кола ваших спостережень…”. “…Він воліє переконати інших, і може бути, і у тому, що його шлях – шлях логічного думки, а чи не болючого відчуття”. Ярлик юродивого навішується і Розанова. “Але де вже ми варті обличчям до обличчя з маренням пігмея, не бачить істинного рівня своїх розумових зусиль і письменницького таланту… За кошмаром словесної огуди відчувається навіть нечиста якась психологія автора, розпатлана гидота мотивів… Він плещет у яких (своїх ідейних противників. – І. У.) бризками свого паскудненького осуду і сміху”, “Ноздревская розгнузданість – і нічого іншого”, “Усе це суцільний марення Розанова з огидним відтінком садизму”. У. Полонський стверджує, що “у книжках Розанова закарбувалася душа обивателя аж до її глибин”, що він – “геній обивательщини” І що “його останні книжки – пошлейшие книжки у російської, але, мабуть, в усій в світовій літературі”, а він – “Великий Пошляк”. Л. Д. Троцький прямо називає покійного письменника “наперед відомій дрянью, боягузом, нахлібником, подлипалой”. І дуже навіть залишила пізніше чудові згадки Розанове З. М. Гіппіус (Антон Крайній) відгукується “Відокремлене” так: “Не можна! Не можна! Не має цієї книжки бути”. І Розанов відповідає цей жагучий випад з незрівнянної щирістю і водночас із іронією: “З одного боку, це – і це відчував, віддаючи в набір. “Точнісінько підсилююся проковтнути не можу” (відчуття віддачі в набір). Але, з іншого боку, так само істинно, що цим книзі неодмінно бути, і маю якесь навіть виникала думка, що, власне, всі українські книжки – повинні бути такі, т. е. “не зачісуючи” і “не одягаючи кальсонів”. По суті, “в кальсонах” (алегорично) все люди й не цікаві”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)