МЕНАНДР

(343/342 р. до н. е. – 292 р. до н. е.)

МЕНАНДР (343/342 р. до н. е., Афіни – 292 р. до н. е., Пірей) – давньогрецький драматург.

Життя і творчість Менандра добре відомі завдяки численним свідченням грецьких учених, починаючи з епохи Відродження. Особливо високо поціновувалася комедія “Третейський суд”, яку вважали вершиною творчості Менандра. Але тексти його надовго були втрачені. Один із візантійських учених Димитрій Халконділ свідчив, що в XIV ст. їх ще було чимало, але за наказом візантійських церковників їх спалили разом із творами інших

античних письменників. Лише у 1905 р. під час розкопок одного із грецьких міст у Єгипті – Афродітополя – археологи знайшли зошит з кількома уривками п’єс Менандра. Деякі фрагменти виявили під час розкриття єгипетських пірамід. А в 1958 р. було знайдено єдиний повний текст комедії М. “Відлюдник”. Менандр народився в заможній родині Діопіфа, здобув добру освіту, припускають, що був учнем Феофраста. Писати почав рано, перша комедія “Герой “датована 324 р. до н. є. Майже все життя прожив у маєтку на березі моря поблизу Афін з коханою жінкою, гетерою Глікерою, вірною помічницею у його літературній праці. Над усе Менандр цінував особисту незалежність, тому відхиляв багаторазові пропозиції Птолемея переїхати в Александрію. Будь-яких інших відомостей про поета до нас не дійшло. Загинув він випадково під час купання в Пірейській бухті. Менандр написав понад 100 комедій, але здобув усього вісім перемог, отже, серед афінян особливої популярності не мав. Вона прийшла після смерті поета. До 1958 р. дослідники творчості М. користувалися найбільшими фрагментами його п’єс – “Третейський суд” (збереглося 2/3 п’єси), “Відрізана коса”(1/2 п’єси) і “Саміянка”(1/3). Зміст усіх комедій відомий з переказів античних учених. Наприклад, у комедії “Герой” ъ головними персонажами Мірріною і Лахетом розроблявся варіант підкинутої і знайденої дитини (тут діяли близнюки – хлопчик Горгій і дівчинка Планго). Подібна тема становила основу “Саміянки” , але інтрига в ній була значно складнішою.

Від комедії “Третейський суд” збереглося понад 670 рядків (значну їхню частину переклав І. Франко). Зміст її такий. Під час дівочого свята юна Памфіла вночі була збезчещена сп’янілим юнаком Харісієм. Дівчина приховала те, що трапилось, а через кілька місяців батько Смікрін віддав її заміж за того ж Харісія, але молоді люди не впізнали одне одного. Через деякий час Харісій у справах виїхав в інше місто. За його відсутності Памфіла народила дитину і, щоби приховати свою ганьбу, наказала рабині віднести дитину в корзині в ліс, залишивши в ній коштовності та перстень Харісія. Раб Онисим розповів про все молодому господарю. Харісій, уважаючи себе зрадженим, залишає дружину, переїздить до друга та наймає для розваг арфістку Габротонон, проте забути Памфілу не може. Смікрін, котрий ні про що не здогадується, обурений поведінкою Харісія. Він зустрічає рабів Дава та Сіріска, котрі просять його стати третейським суддею у суперечці щодо дитини, знайденої Давом. Раб віддав її Сіріску, а коштовності залишив собі, проте той почав вимагати і їх, оскільки вони належали дитині, у майбутньому мати могла за цими прикметами знайти її. Саме тому Смікрін присуджує і речі Сіріскові, котрий став на захист дитини. Раб Онисим побачив у Сіріска перстень Харісія і відібрав його. З’являється Габротонон, обурена холодним ставленням Харісія. Впевнена, що Харісій – батько дитини, вона забирає каблучку в Онисима і видає себе за жертву насильства. Врешті таємниця розкривається, і п’єса закінчується щасливо.

Ця комедія має чітке гуманістичне спрямування. Шляхетна поведінка раба Сіріска, гетери Габротонон, страждаючої Памфіли і навіть Харісія, котрий, зрозумівши глибину свого злочину, перероджується, розкриває в цих персонажах глибоку людяність, найщиріше бажання допомогти іншому, а також критично оцінити власні дії, щоб потім спрямувати їх на добро. Прикметною є сцена, що спочатку сприймається як суто комічна. Раб Онисим побачив, як Харісій підслуховує розмову батька з Памфілою. Раб розцінює поведінку Харісія як напад хвороби:

Жовч чорна в ньому, мабуть,

Зовсім розлилась,

Чи щось подібне! З глузду з’їхав він…

Ач скрикнув!.. Раптом тріснув кулаком себе

По голові, а через мить сказав щось знов…

Прослухавши усе, він до кімнати втік,

І почалось рвання волосся, дикий плач,

Мов божевілля…

(Тут і далі пер. Н. Пащенко;

499-500, 507-508, 511-513)

Але після Онисима виступає з надзвичайно драматичним монологом Харісій. Уперше в античній драматургії з’являються такі філософські, проникливі за своєю глибиною роздуми головного героя, випереджаючи картання Гам-летом своєї пасивності. Тільки Харісій докоряє собі за свою пихатість, небажання зрозуміти моральну зверхність Памфіли над ним, простити її за вчинок, у якому вона була безневинна. Харісій звинувачує себе так:

Ось він увесь – безгрішний, наче слави раб,

Умом вирішує, де сутність зла й добра,

Незаплямований, живий він ідеал!

Погано божество зі мною обійшлося,

Бо й так і слід… Воно мені наче віща:

“Як смієш, нечестивець, хоч людина ти,

Чванливим буть, заноситись та ще й повчать?

Простить не можеш ти невільний гріх жони?

Я ж доведу, що ти вчинив не менший гріх!

Вона з тобою ніжна, ти ж почав її

В багні топтать! Побачать люди навкруги

Твій жалюгідний лик, дикунство і порок!..

Та прийде час… Коли ж в тобі не буде змін,

Карання божества гнівливого чекай…”

(526-537, 545-546)

Комедія “Відлюдник” починається з монологу бога Пана. Він розповідає про селянина Кнемона, мешканця села Філи, “злостивого нелюдима”, котрий за своє життя “слова людського промовити не зміг”, ненавидить усіх людей. Навіть його дружина не змогла з ним ужитися і перебралася до Горгія, сина від першого шлюбу, у свій “вдовий дім”. До цього села прибув юнак Сострат, багатий дядько якого обробляв поблизу “хороший шмат землі”.

Після цього вступу розпочинається дія. Раб Піррій, посланий Состратом до Кнемона, прибігає і розповідає, що той його жорстоко побив. А раб Горгія – Дав побачив, як Сострат розмовляв з дочкою Кнемона, і доповів господарю. Сострат справді побачив дівчину, сказав їй кілька слів і забути її, закоханий, уже не міг. Горгій вирішив захистити честь сестри. Вважаючи Сострата легковажним залицяльником, він знаходить юнака і попереджає про негідність такої поведінки. Але Сострат зізнається у своєму коханні та чесних намірах і цим завойовує симпатії Горгія, вони стають друзями. Горгій – бідняк, тому любовне почуття йому незнайоме; кохання для нього неможливе, його перемагає “кляте відчуття нужденного життя”. Він попереджає друга, що Кнемон заприсягся віддати доньку тільки за сільського трударя. Тому Сострат починає працювати разом з іншими, але, непризвичаєний до фізичної праці, в кінці дня він відчуває страшенну втому, “зігнувся, мов дуга, і весь задеревів”. Ця історія мала закінчитися для нього нещасливо, та допоміг випадок. Служниця Кнемона, стара Сіміка, втопила в колодязі відро, а потім і лопату. Погрожуючи їй всіма бідами, старий сам поліз діставати їх і впав у воду. Горгій та Сострат прибігають на допомогу і рятують Клемона. Він починає розуміти помилку свого життя: самітне існування неможливе, визнає Горгія своїм сином і відписує йому все своє майно, призначає господарем і просить підшукати дочці пристойного чоловіка. Горгій приводить Сострата, котрий також ніби рятував старого. І Кнемон, хоч і знає, що юнак уперше взяв лопату в руки, спромігся високо оцінити його моральні якості:

Взявся ти за діло, знав, без лукавства,

Від душі.

Все робити погодився ради шлюбу,

Хоч такий

Ніжний ти, та взяв лопату і копав,

І труд важкий

Стерпів. Вдачу розкриває, як ніколи, чоловік,

Коли вирішив зрівнятись з бідняком,

Хоч сам – багач.

Примхи долі нестійкої він поборе, цей юнак…

(Тут і далі пер. А. Содомори, 764-769)

Приходить Калліпід, Сострат просить батька віддати сестру заміж за Горгія. Спочатку обурений такою пропозицією (“Невістка, з нею зять, – обоє без гроша”, 795), Калліпід невдовзі розуміє правоту аргументів сина і погоджується з новим шлюбом. Комедія закінчується тим, що слуга і кухар Сострата, котрим Кнемон на початку дії не дав казана, приходять до старого і, помщаючись за образу, насміхаються з нього, але потім беруть на руки і відносять до печери Пана, де всі святкують подвійні заручини.

Головним героєм цієї комедії є Кнемон, з яким пов’язані всі дії інших персонажів, котрі з самого початку ставляться до нього різко негативно. Деспот у родині, людиноненависник, погану вдачу якого не витримує навіть дружина, уїдливий буркотун і скнара, Кнемон справді особливих симпатій не викликає. Йому огидне саме спілкування з людьми, звернення до нього якогось перехожого з невинним запитанням викликає в цього нечеми вибух гніву та образ. Кнемон навіть мріє про щит Персея з головою Медузи Горгони, що перетворює людей на кам’яні стовпи:

Коли б цей дивний дар хтось дав тепер мені –

Виднілися би скрізь лиш статуї одні.

(158-159)

Але от трапилось нещастя – і юнаки врятували Кнемона. Тоді герой неначе перероджується. Його монолог свідчить, що він приходить до розуміння неправоти своєї поведінки та способу життя, бо самотність не може дати щастя:

Знаю, мав одну я ваду: думав жити одинцем.

Сам собі давати раду, незалежно від усіх…

…і прозрів я: зрозумів свій давній гріх.

Зараз мусить хтось про мене турбуватися

Весь час.

Біль, однак, клянусь Гефестом, відчував я.

Дивлячись

На життя користолюбне, що провадять люди всі

З розрахунками сухими. Думав я, що тільки зла

Один одному бажають всі вони. Ось це мені

Так нашкодило, та Горгій лиш один насилу зміг

Вчинком справді благородним розум мій

Протверезить.

Радо вирвавши від смерті старика, який його

Гнав з порога, мов собаку, не поміг йому

Нічим. Слова людського ніколи, підійшовши,

Не сказав. (713-714, 716-726)

Автор наділяє Кнемона конкретно-соціальними прикметами, що надають злидареві особливої виразності. Перед глядачами поставав бідний і працьовитий хлібороб, відчайдушні зусилля якого вирватися з нужди наперед були приречені на поразку. Зі співчуттям звучать слова раба Гети, коли він говорить:

Старик триклятий! Ну й життя провадить він!

Від плоті й крові – це аттичний селянин,

Що потом обливає скали мертві ті,

А в обмін дістає шавлію і чебрець.

(603-606)

Чи не відчай і безнадія живили ворожість Кнемона до людей? Цього ми не знаємо. Та в кінці п’єси гуманіст Менандр примушує героя переглянути своє ставлення до реального світу і повертає йому нормальні людські якості. Виявляється, що в цієї простої людини є прихована благородна мрія, врешті висловлена кількома мудрими словами:

…Коли б

Всі були благорозумні, не було б тоді судів,

Тюрм, куди себе зганяють, війн, і кожен би

Радів З долі скромної…

(743-746)

І глядачі розуміли: коли б це гуманне бажання здійснилося, то нелюдів-кнемонів не було б, адже саме так мають жити люди.

Композиційно комедія “Відлюдник” відходить від традиційної схеми, за якою у пролозі якийсь персонаж розповідав про дальший розвиток інтриги і, таким чином, коротко знайомив глядачів з усім сюжетом. У цій п’єсі бог Пан лише констатує становище, що склалося, тому подальші події невідомі. А це дає можливість авторові вільно ними варіювати й створювати несподівані комічні ефекти.

Традиційно герой комедії для вирішення своєї проблеми звертається до раба чи до когось, хто може допомогти. Тоді дія п’єси зосереджується саме на цьому “відповідальному” персонажеві. Сострат також звертається до досвідченого інтригана раба Гети, до Горгія, але вони нічим йому не допомагають, отже, трафаретний прийом тут не спрацьовує. Слід сказати, що взагалі Менандр намагався уникати торованих стежок.

Новим елементом у комедії була й розв’язка: конфлікт несподівано вирішувався самим Кнемоном, що “переродився” після нещасного випадку. Менандр чудово володів мистецтвом інтриги, прийомами обману глядачів, які чекали традиційних ходів автора, майстерно підтримував постійне напруження. Комедія має одверто гротескне, з елементами буфонади, закінчення.

Комедія ніколи не торкалася ні політичних, ні якихось значних історичних подій. Проте Менандр досить чітко проводив у своїх творах ідеї, співзвучні тогочасним прогресивним поглядам. У знедоленому й приниженому рабові він завжди намагається показати людину, яка ні в чому не поступалася перед вільним громадянином, а часто багато в чому і перевершувала його. Традиційно зневажена громадською думкою гетера перетворюється в Менандра на втілення шляхетності та доброти. По-новому автор почав підходити й до проблем шлюбу, створення сім’ї, виховання, що наближало його до Еврипіда. Можливо, в цьому й була причина не дуже великої популярності Менандра. Відповідно до нових віянь його персонажі висловлюють досить вільні думки, в епікурівському дусі піддаючи сумнівам справедливість божественного промислу. А один із них фактично не вірить у втручання богів і визначення ними різних мір покарання чи нагороди:

Невже боги на небі вдосталь часу мають,

Щоб кожен день і кожному, та ще й окремо,

Давати щастя, Смікріне, або нещастя?

(“Третейський суд”, 619-621)

Мова Менандра наближається до мови освіченої частини афінського населення, тому в ній відсутні брутальні вирази чи непристойності. Незважаючи на віршовану форму, вона сприймається як невимушена розмовна мова вихованого аттичного громадянина.

Комедії Менандра відчутно вплинули на римську комедію, зокрема на творчість Плавта й Теренція, а через них – і на західноєвропейську драму.

Твори Менандра українською мовою переклали А. Содомора (“Відлюдник”) та Н. Пащенко.

В. Пащенко, Н. Пащенко