Манливі лакуни прози Юрія Андруховича
В українській літературі Ю. Андруховича не випадково називають “конкістадором образнохудожнього мислення” (Я. Голобородько): він розширює масштаби зору і мисленнєві координати сучасного літературного процесу, ламає стереотипи і сталі естетичні канони, позбувається тривіальних та банальних форм у своєму літературному іміджі, пропонуючи взамін нові парадигми поетичного думання. Творчість Андруховича – це постійне долання суперечностей між лінійністю письма і нелінійністю мислення на абсолютно усіх вимірах – від фабули, лексики
Кілька років тому Юрій Андрухович відмовився від державної Шевченківської премії, можливо, це означало для нього насамперед причетність до застарілих стандартів “українськості”, які і досі культивуються серед незалежного письменства, а також одержавлення літературного і мистецького процесу. Ще замолоду обравши кращі традиції роботи над словом і смислом та віддавшись інтуїції, він будує власну концепцію вірша, спрямовану на “фонетичну ефектність, рокнрольну гостроту ритмічної структури, несподіваність рими, багатство,
Давно вже залишено поетичне річище часів “БуБаБу”, написані п’ять романів, книжки есеїв, навіть докторська дисертація на матеріалі поезії американських бітникіз, а роман із мовою в Андруховича триває: інтуїція не зраджує письменнику, а мова і досі залишається його золотим інструментом. Андрухович не полишає спроб вкотре випробувати її здатності чи то у власних перекладах світової літературної класики (Шекспір, Рільке) і світового кінематографа (стрічка американця Дж. Джармуша “Зламані квіти”), чи то нових поетичних експериментах (“Пісні для Мертвого півня”) і новаторській художній прозі, чи то в творчих авторських форматах (музичнопоетичні перфоменси з львівською та польськими рокгрупами, під час яких звучать відомі “хіти” Андруховича з попередніх збірок у виконанні самого автора, зокрема “Листи в Україну”, “Індія” або Самійло Немирич з “Екзотичних птахів і рослин”), руйнуючи стандарти про те, що таке українська література, і наскільки вона може бути багатшою за театр і кіно, керувати чаклунством і магією слова. З кожною своєю книжкою або новим творчим проектом Андрухович не боїться поставати інакшим, інтелектуально епатажним, “запліднювати” українську літературу новими формами та жанрами.
Так, роман “Дванадцять обручів” засвідчив появу в український літературі жанру романуфантазму, а остання книга письменника “Таємниця” – романуінтерв’ю. Поетична збірка “Пісні для Мертвого півня” (2005), яка по суті змонтована з газетних таблоїдів, що вгніздилися у нашу свідомість за допомогою масмедій, музичних шлягерів, які давно не потребують перекладу (“Мітпоиі уои”, “Васк іп 1155Н”, “Цте із а Іопд зопд”, “АЬзоІиіеІу уосіка” та ін.), або назвтопонімів на кшталт Мипспеп, Нота, СаІіТогпіа, ІЧе^Уогк сіг/ кинула виклик унормованій естетиці поетичного стилю і тій фоніці, що характеризується як “мелодійна”, “солов’їна”, “гармонійна”, і засвідчила перехід української поезії на верлібр. Патріарх не приховує, що верлібризація – це така собі спроба інтегруватися до Європи. Вичерпавши усі можливості “силаботоніки” і досягши у ній певної межі, відчув бажання знайти себе в європейських традиціях (“Силаботонікою легше сховати внутрішню порожнечу…, а верлібр чесніше – з нього моментально видно, мав ти що сказати чи ні”). В такий спосіб поет, на думку Я. Голобородька, не лише виходить за межі суто національного колориту і долучається до стилістики й сенсових відтінків інтеркультури, а й провокує до прозовопредметної зниженості стилю: кожний вірш цієї збірки – як текст у вимір антместетики:
… Астролог не радить рибам Змінювати сексуальних партнерів! Продається хата з жінкою та басейном! Протезую зуби! Стріляю без промаху! Пишу мемуари, вірші, прозу! Воскрешаю мертвого – лікую від імпотенції! Скуповуємо волосся і нігті! Робимо європейцями!..
Щодо збірок есеїв Андруховича “Дезорієнтація на місцевості” (1999) та “Диявол ховається в сирі” (2007), які з’явилися як результат частих подорожей письменника за кордон, слід сказати, що вони не лише розвинули в українській літературі традицію есеїстики, а й відкрили жанр подорожніх нотаток, в яких автор серед культурної і соціальноекономічної моделі “перверзійної” Європи намагається знайти місце України, обживаючи її непізнані історичнокультурні площини, поетизуючи її в дусі постмодернізму.
І хоча на озброєнні апологетів постмодернізму думка, що постмодернізм і патріотизм – явища несумісні, що справжній постмодерніст може використати патріотизм лише як одну з фішок у своїй літературній грі, а точніше – “залюбки готовий екскрементувати на націоналізм, патріотизм і майбутнє України” (М. Шпір) – творчість Андруховича якраз доводить, що він письменник національний. Митець так і не зміг вивільнитися від усіх баластів “українськості” і почувається беззахисним лише перед інтерпретаторами, які можуть вилущити з його текстів головне, заради чого вони писалися. Взагалі говорити про прозу Андруховича без його поезії неможливо не тільки тому, що поезія 90х визначила і сформувала риси постмодерністської поетики автора, а тому, що поетичний струмінь, про що б не писав митець, пробивається крізь маски і ритуальність епатажності, що дозволяє літературним критикам не без підстав називати його художній світ і природу мислення глибоко ліричними (“Поезія є наслідком недостатності мови, її скінченності й обмеженості, поезія є засобом піти трохи далі, ніж нас потрапить запровадити мова…”).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)