Максим Горький – На дні
П’єса містить у собі як би два паралельних дії. Перше – соціально-побутове і друге – філософське. Обидві дії розвиваються паралельно, не переплітаючись. У п’єсі існують ніби два плани: зовнішній і внутрішній.
Зовнішній план. У нічліжної будинку, що належить Михайлу Івановичу Костильову (1951) і його дружині Василісі Карлівни (26 років), живуть, за визначенням автора, “колишні люди”, тобто люди без твердого соціального статусу, а також працюючі, але бідняки. Це: Сатин і Актор (обом під 40 років), Васька Попіл, злодій (28 років), Андрій
У розпал пиятик і скандалів у нічліжці з’являється мандрівник Лука, шкодують людей. Він обіцяє багатьом нездійсненне світле майбутнє. Ганні він передрікає потойбічне щастя. Акторові розповідає про безкоштовну лікарні для алкоголіків. Васьки і Наташі радить піти з дому і т. д. Але в найбільш напружений момент Лука фактично тікає, залишивши запевнення людей. Актора це доводить до самогубства. У фіналі нічліжники співають пісню, і коли Сатин чує про смерть Актора, то досадливо і з гіркотою каже: “Ех… Зіпсував пісню… дурень! “Внутрішній план. У п’єсі стикаються дві філософські “правди”: Луки і Сатіна. Нічліжка – свого роду символ опинився в глухому куті людства, яке до початку XX ст. втратило віру в Бога, але ще не знайшло віри в самого себе. Звідси загальне почуття безнадії, відсутності перспективи, яке, зокрема, висловлюють Актор і Бубнов (резонер-песиміст) в словах: “А що ж далі” і “А ниточки-то гнилі…” Світ занепав, знесилів, йде до кінця. Сатин воліє приймати цю гірку правду і не брехати ні собі, ні людям. Кліщі він пропонує кинути працювати. Якщо всі люди кинуть працювати, то що буде? “З голоду здохнуть…” – відповідає Кліщ, але тим самим він лише розкриває безглузду сутність праці, який спрямований тільки на підтримку життя, а не на привнесення в неї будь-якого сенсу. Сатин – свого роду радикал-екзистенціаліст, людина, що бере абсурдність світобудови, в якому “Бог помер> (Ніцше) та оголилася Порожнеча, Ніщо. Іншого погляду на світ дотримується Лука. Він вважає, що саме страшна нісенітниця життя повинна викликати особливу жалість до людини. Якщо для продовження життя людині потрібна брехня, треба йому брехати, його втішати. В іншому випадку людина не витримає “правди” і загине. Так Лука розповідає притчу про шукачів праведної землі й ученого, який по карті показав йому, що ніякої праведної землі немає. Ображений чоловік пішов і повісився (паралель з майбутньою смертю Актора). Лука не просто звичайний мандрівник, втішитель, але і філософ. На його думку, людина зобов’язана жити всупереч нісенітниці життя, бо він не знає свого майбутнього, він тільки мандрівник у всесвіті, і навіть земля наша в космосі странніца. Лука і Сатин сперечаються. Але Сатин в чомусь сприймає “правду” Луки. В усякому разі, саме поява Луки провокує Сатіна на його монолог про Людину, який він вимовляє, наслідуючи голосу свого опонента (принципова ремарка в п’єсі). Сатин хоче не шкодувати та втішати людини, але, сказавши йому всю правду про безглуздість життя, спонукати його до самоповаги і бунту проти світобудови. Людина, усвідомивши трагедію свого існування, повинен не впадати у відчай, а, навпаки, відчути свою цінність. Весь сенс світобудови – в ньому одному. Іншого сенсу (наприклад, християнського) – ні. “Людина – це звучить гордо!” “Все в людині, все для людини”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)