М. Некрасов як “співець страждань народних”, перегуки з Т. Шевченком
Існує багато характеристик творчості М. Некрасова, однак усі їх можна вмістити у двох словах: Некрасов – народний поет. І не тільки тому, що він писав про народ, а й тому, що через нього говорив сам народ. Звідси й всі особливості його поезії: герої, теми, образи, рими. Спадкоємець Пушкіна і Лєрмонтова, він зблизив поезію з життям народу, обравши за основну тему народних страждань.
Некрасов був першим, хто настільки відверто й різко зобразив убоге й забите російське село. Некрасовська муза – “муза помсти і суму”, яка протестує проти
Так, у “Роздумах біля парадного під’їзду” Некрасов створює узагальнений образ народу, що потерпає через безправ’я. Він пише: “Де народ, там і стогін”. Сум і гнів – ці почуття супроводжують читачів вірша Некрасова. Навіть коли побіжно читаєш “Роздуми біля парадного під’їзду”, стає зрозуміло, що автор спеціально виводить разючий контраст двох світів: з одного боку – “власник розкішних палат”,
Поет відкрито говорить: народу не варто сподіватися порятунку від сильних світу цього, тому що “щасливі глухі до добра”. Народ має сам подбати про свою долю. Однак ще нескоро люди збагнуть цю істину. Важливо і те, що у цих прохачів із народу є ще дещо спільне, що посилює трагізм оповіді, – “хрест на шиї і кров на ногах” (хоч хрест був у кожного селянина, але тут він ніби один на всіх). На мою думку, у цих трьох постатях Некрасов дав образ-уособлення всього тогочасного села – бідного, знедоленого, що покірно несе свій тяжкий хрест.
Поет щиро співчуває селянам, особливо ж селянкам: жіноча доля, як виявляється, ще важча за чоловічу. Так саме “в’яне до часу” героїня іншого відомого вірша “Трійка”. Цей твір також побудований на яскравому контрасті. Дівчина-селянка така гарна, що на неї задивитися можна, однак у майбутньому на неї чекає тяжка доля: “з рабом повінчатися”, “бути матір’ю сина-раба”, “до гроба рабу коритися”. Дівчина, у якої “волосся чорне, як ніч”, а погляд сповнений чарівливої таємничості, незабаром перетвориться на покірливу істоту, а на обличчі її навічно застигне “вираз тупого терпіння і безглуздий, вічний переляк”. Фартух у творі – символ постійної тяжкої роботи, виконувати яку до самої смерті приречена ця молода дівчина. Але поки цей час не настав, героїня ще має можливість “посвяткувати досхочу”. Однак передбачення майбутнього дуже пригнічують поета, оскільки він знає напевне: ці веселощі надто нетривалі…
Вірші Некрасова явно перегукуються з поезією Т. Шевченка, адже творчість обох митців була для народу і про народ – його болі, думки, сподівання. Звичайно, їхня поезія не могла залишити людей байдужими, спонукаючи їх думати, думати, думати. Рання смерть Шевченка надзвичайно вразила Некрасова, і він написав згодом вірш “На смерть Шевченка”.
Глибоко відчувши біль колишнього кріпака, Некрасов зумів описати те нездоланне прагнення свободи, яке ніколи не полишало українського поета. Некрасова захоплює талант Шевченка, особливо ж незламна сила духу і та завзятість, із якою український поет ішов до волі через тюрми й каземати. Утім, коли нібито настав час радіти й творити, життя Великого Кобзаря обірвалося. Аби підкреслити всю глибину цієї втрати, Некрасов обриває й останніх два рядки вірша. Поет наголошує на обраності українського поета – співця народного, якому, як іронічно зауважує автор, позаздрив сам Бог.
М. Некрасов став першим у російській літературі поетом, що описав у своїх творах народні страждання. Поет, що писав для народу, про народ і в ім’я народу, присвятив свої вірші “мільйонам ніколи не зображуваних живих істот, що благали про добрий погляд”. І творчість його стала неповторною.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)