М. Кундера – останній реаліст великих ідей XX ст. та щирий мораліст
СУЧАСНИЙ ПРОЦЕС. СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОДІЇ РІЗНИХ СТИЛІВ, НАПРЯМКІВ І ТЕЧІЙ
1. М. Кундера – останній реаліст великих ідей XX ст. та щирий мораліст
Мілан Кундера (нар. 1929 р.)
Мілан Кундера – чеський прозаїк, поет, драматург межі XX-XXI ст., один із великих романістів сучасності, останній реаліст великих ідей та щирий мораліст. Його твори входили до списків бестселерів у країнах Західної Європи. За результатами опитування, проведеного франкомовним журналом “І’Неbdо” (Лозанна, Швейцарія) у 1997 році серед літературних критиків
Народився Мілан першого квітня 1929 року в м. Брно (Чехія) в родині музикознавця і ректора Музичної академії Людовика Кундери. З дитячих років разом з батьком грав на фортепіано в чотири руки. Музична освіта знадобилась йому багато разів у подальшому житті та творчості. Він охоче вплітав музичні мотиви в свої романи, використовував музичні терміни в літературознавчих працях для характеристики темпу, композиції, тональності літературного
У 1948 році майбутній письменник закінчив гімназію в Брно і вступив у Карлів університет в м. Парижі. Два семестри провчився на філологічному факультеті зі спеціальності “літературознавство і естетика”, а потім перейшов на факультет кіно – і телебачення празької Академії красних мистецтв, де вивчав режисуру і сценаристику. У студентські роки підробляв на життя різноробочим і джазовим музикантом. Після закінчення в 1952 році Академії викладав світову літературу – спочатку на посаді асистента, а з 1964 року – доцента.
Писати почав рано, навчаючись у гімназії. Перші письменницькі спроби були пов’язані з віршами. Його перші збірки: “Людина – великий сад” (1953 р.), “Останній травень” (1955 р.), “Монологи” (1957 р.). Рання поезія відповідала духу часу і була схвалена офіційною критикою. Працював у різних жанрах: писав вірші, поеми, есе, прозу, драматичні твори, але світову славу йому принесли романи.
Як і багато інтелігентних людей того часу, в 1948 році вступив до Комуністичної партії. Через два роки був виключений з неї за “антипартійну діяльність” і “помилкові погляди”. У 1956 році поновив своє членство у КП. А в 1970 році Кундеру знову було ганебно виключено з лав партії за участь у “празькій весні” 1968 року під час Радянської окупації 21 серпня 1968 року. Крім того, письменника було позбавлено можливості викладати, друкуватися. Із усіх бібліотек країни вилучено книжки, п’єси не ставилися в театрах. Це були нелегкі часи в житті романіста. У 1975 році його запросили професором Ренського університету (Бретань), і він емігрував до Франції.
У 1979 році чеський уряд позбавив письменника чеського громадянства. З 1981 року Кундера – громадянин Франції. Чеський дослідник творчості письменника Квєтослав Хватик зауважив: “…режим, який хотів змусити Мілана Кундеру замовкнути, парадоксальним способом подарував європейській літературі одного з найвизначніших романістів XX століття”. Ставлення чехів до Кундери неоднозначне: багато співвітчизників підозрювало його в зневазі до історії батьківщини і цим пояснювало затримку публікацій творів. Сам письменник навідував Чехію дуже рідко і завжди інкогніто. Разом з дружиною, Вірою Храбанковою, він мешкає в Парижі. Французька академія нагородила Мілана Кундеру престижним Гран-Прі за вклад у світову літературу.
Прозаїк написав свої твори чеською, французькою та іспанською мовами. Вони видавалися – перевидавалися в різних обкладинках і в різних країнах. Кундеру вважали класиком XX ст., одним із великих романістів другої половини XX ст., з чим не можна не погодитися.
Мілан Кундера написав багато творів, різних за жанрами і тематикою, проте усі вони віддзеркалювали історію і ототожнювали її з тоталітаризмом, який здавався йому вічним. Головним у його творчості став той факт, що він постійно намагався забути, ігнорувати свою батьківщину. І в той же час постійно повертався до неї, не зважаючи на зміну мови, громадянства. Через усі твори Кундери пройшла думка, що празькі події катастрофічного серпня 1968 року змінили життя всієї Чехії, оскільки соціалізму з людським обличчям не може бути, що не треба від історії чекати справедливості. Він хотів уникнути залежності від історії, однак це йому не вдалося, про що свідчили усі підтексти прози. Причому моральна позиція письменника – позиція протистояння. Кундера вважав, що людство прагнуло до єдності, яка була найвищою цінністю буття, однак якщо вона і відбудеться, це буде означати тільки безвихідь. Реальність – пастка для всіх. Цей парадокс історії захопив письменника, тому що за плечима були тоталітарне виховання, тоталітарний досвід. У Мілана як письменника не існувало полюсів, виражених формулою “чи – чи”. Все написано розмірковано, ні герої, ні читачі не поставлені перед будь-яким вибором або якоюсь позицією. Письменник цікавий своїм інтелектом, освіченістю, культурними інтересами, особливим посттоталітарним менталітетом, своєю прихильністю до національної культури.
“Книга сміху та забуття”. Твір вийшов чеською мовою у 1958 році. У різних сюжетах цієї книги гумор розповсюджувався на серйозні матерії, оголюючи трагічну сторону буття. Герої твору боролися із забуттям і дійшли думки, що минуле не можна покращити.
“Смішні любові”. Це збірка оповідань, яку М. Кундера написав у Чехії в 1959-1960 роках, за власним визначенням, задля свого задоволення.
Характерна риса твору – анекдотичність. Кожне із оповідань мало власну розповідну структуру, модель і тему. Тематика зосереджена на містифікації, грі з коханням і парадоксом донжуанства нашого часу.
“Жарт” (1967). Один із перших романів письменника. Героя роману Людовика Яна зрадили кохана і друг. Пробув декілька років у штрафній роті і на рудниках, де його було зламано, скалічено духовно. Озлоблений, він спочатку намагався довести: те, що трапилося з ним, було роковим непорозумінням. Потім зрозумів, що непоодинокий у своїх ілюзіях. Людовик хотів помститися на божому рівні. Він згвалтував дружину друга – жінку у віці, із дряблим тілом, долаючи ненависть і брезгливість. Однак не досягнув мети, оскільки подружжя давно було розлучено. Як наслідок такого вчинку – Дисидентство. Він став нещасним, а той, хто його принизив і образив, не поніс божественної кари, навпаки, доля подарувала йому кохання вродливої дівчини, оточила щастям. Автор привів свого героя до відчуття відчуженості від світу і зробив висновок: в житті не можна розраховувати на справедливість.
Письменнику було дозволено переписати роман у вигляді сценарію для фільму, який він сам і зняв.
“Прощальний вальс”. Цей твір закінчив у 1971 чи 1972 році. Роман написано в Празі, вперше він вийшов французькою мовою в Парижі в 1976 році. Це книга суму і відчаю, виклик безвихідній ситуації, в яку потрапила родина автора. Головний герой змушений пройти крізь байдужість людей, дріб’язковість проблем. У романі відсутній завершений сюжет, герой боровся з забуттям і прийшов до думки, що минуле не треба кликати на допомогу.
Вічний дисидент Якуб шляхетно виховував дочку свого ворога, зрадника, ката, який пересаджав багато невинних людей, а згодом і сам потрапив за грати. Якуб у фіналі твору став убивцею, але не відчував докорів сумління.
“Порушений заповіт”. За жанром твір – літературно-філософське есе. У ньому автор розмірковував про історичний роман, закономірності цього складного жанру, про його зв’язок з європейською історією, про складності перекладу, про долю творів і його авторів: Ф. Рабле, Л. Толстого, Т. Манна, Ф. Кафки.
Одна із провідних тем трактату була пов’язана з музикою, з іменами П. Яначека, І. Стравинського та інших митців XX ст.
Письменник лише розмірковував, а не розподіляв творців на звинувачених і правих.
“Безсмертя”. Ця книга стала бестселером інтелектуальної прози. У романі викладено життєві підходи, які взаємовиключають один одного: прожити так, щоб не залишати після себе нічого, або вжити максимальних дій на тих, хто прагне залишити слід у цьому житті.
Симпатії автора на боці перших. Аргументом проти позиції споживача була думка про те, що людина з’явилася на світ заради вищих цінностей. Ця божественна істина не залежала від неї. Крім того, улюблені письменники і художники Кундери теж існували заради діяльності, тому їхня творчість набагато цінніша їхнього життя.
“Необізнаність”. Цей роман було надруковано у Франції в 2003 році. Він викликав надзвичайну цікавість у читачів. Головна проблеми – еміграція, самотність, пам’ять, реальність і байдужість.
Герой твору, подібно Одіссею, після тривалої еміграції повернувся на батьківщину начебто в гості. Батьківщина не проспала 20 років в очікуванні втікачів. Тут все змінилося, навіть мова стала іншою, і розмовляли нею чужі люди. Еміграція змінила усіх так, що вони стали не зовсім чехами, звикли до нових країн. Чехія втратила незалежність, стала окупованою країною російських танків. Тут не було опору, надії. Тому емігранти добровільно покинули батьківщину без будь-якого суму й жалю. Вони переконалися, що тут нікому не потрібні, що їм тут теж нічого не треба. Оскільки роман про повернення на рідну землю, автор часто згадував Одіссея, якому після повернення несолодко довелося на Ітаці.
Назва твору свідчила про те, з якою необізнаністю жили люди в еміграції, сподіваючись на кращі зміни в житті своєї країни. Ностальгія і віра в майбутнє змусила їх повернутися на батьківщину. Однак відсутність змін, розчарування, відчуття самотності, байдужість співвітчизників примусила їх поїхати назавжди. Необізнаність стала причиною їх страждань і розчарувань. Людина завжди вірила у найкраще, проте реальність буття внесла свої корективи.
“Нестерпна легкість буття”. Роман надрукований у 1985 році. Зарубіжна критика вважала його одним із головних подій десятиріччя.
Жанр книги визначити важко, бо в колі зору письменника – історія, пам’ять, любов, вічна музика Бетховена, який однією фразою, не думаючи про це, змінив долі героїв: “Es muss sein!” (“Так мусить бути!”).
Це роман – дослідження. В ньому піднімалися питання: що таке людське життя у пастці, до якої потрапив увесь світ; що краще: важкість чи тягар. Твір розбито на осколки – частини, осколки – розділи. їх сім: “Легкість і тягар”, “Душа і тіло”, “Незрозумілі слова”, “Душа і тіло”, “Легкість і тягар”, “Великий похід”, “Посмішка Кареніна”. Причому назва першої і другої частин повторювалися двічі. Це невипадково, просто автор ще раз хотів підкреслити найважливіші пари протилежностей людського буття.
У центрі роману доля чотирьох людей: Терези і Томаша, Сабіни і Франца, дивовижно пов’язаних між собою, які утворили божевільний квартет, в якому були поєднані слабкість й сила, важкість й легкість буття. їхні шляхи пролягли через війну, еміграцію, мандри, окупацію.
Дія роману відбулася на тлі подій 1968 року в Празі та під час еміграції. Сучасна людина не належала собі, втратила особисту свободу. Над нею мали владу засоби масової інформації, фотокореспонденти і кінокамери. Відчувалася огида письменника до реального соціалізму, який намагався заполонити увесь світ. Автор був переконаний, що людина з’являється на світ в ім’я вищої цінності. Само існування людства – це тягар для природи, виправданням його могло бути лише постійне прагнення до божественної істини, яка знаходилася поза людиною, тому не залежала від неї. Митець наклав на історичні події поняття “любов” і недопустиму можливість панування “тіла” і урівноваженості життя, “протилежність “важкість – легкість” стали найзагадковішою і промовистою із усіх протилежностей. Томаш познайомився з Терезою в маленькому чеському містечку. Разом вони провели майже годину, а через 10 днів вона приїхала до нього в Прагу і пробула там тиждень. Він і сам не знав, чи краще йому бути з нею, чи залишатися одному. Досвід негативного подружнього життя у нього вже був. Він прожив з дружиною менше двох років. Мав сина, якого на суді присудили матері, а його зобов’язали платити на нього третину платні, гарантуючи можливість бачити дитину кожної другої неділі. Дружина робила усе можливе, щоб колишній чоловік не міг можливості зустрічатися зі своїм сином. Герой відмовився від побачення з дитиною назавжди. Вчинок Томаша засудили його батьки. Вони перестали цікавитися ним, були на боці невістки, залишили з нею гарні стосунки. Отже, водночас його було позбавлено дружини, сина, матері і батька. Залишився лише страх перед жінками. Він хотів їх фізично, але боявся. Герой створив для себе компроміс, який визначив словами “еротична дружба”. Він переконував своїх коханок у тому, що щасливими можуть бути лише ті стосунки, у яких відсутня сентиментальність і зазіхання на свободу іншого. Його концепція полягала в наступному: “Треба дотримуватися правила трійки. Або зустрічатися з однією жінкою впродовж короткого терміну, причому не більше трьох разів. Або зустрічатися з нею довгі роки за умови, якщо між побаченнями буде не менше трьох тижнів”. Така система стосунків давала йому можливість не кидати коханку і паралельно мати “еротичну дружбу” з іншими жінками.
Тереза ж зруйнувала усю його концепцію. Вона подзвонила йому з вокзалу, він запросив її до себе на наступний день. Дівчина одразу повідомила, що валізу залишила у камері схову, готель не зняла. Томаш забрав її валізу і привіз до себе. Така поведінка вразила героя, оскільки він поступив наперекір власним принципам. Після 10-річного розлучення з дружиною переживав святковий настрій, бо зрозумів, що не може жити з жодною жінкою, що може залишатися самим собою лише у якості холостяка. Тому намагався побудувати своє життя так, щоб жодна жінка не змогла б оселитися в нього зі своєю валізою. З цих міркувань поставив у квартирі тільки одну канапу. Він переконував усіх своїх коханок, що не здатен ні з ким заснути в одному ліжку, відвозив їх після півночі додому. Але з Терезою було все інакше. Йому хотілося турбуватися про неї, насолоджуватися її присутністю. Спочатку він зняв для неї квартиру, але відчуваючи її страждання, вирішив одружитися з нею.
Тереза жила в містечку за двісті кілометрів від Праги. Мати забрала її з гімназії, і вона у віці 15 років пішла в офіціантки. Там, у ресторані, вона зустріла і покохала талановитого празького лікаря-хірурга Томаша через те, що в ту мить у кафе зазвучав Бетховен, перед ним лежала книга, знак внутрішньої спорідненості. Томаш полюбив Терезу, оскільки вона уявлялася йому дитиною, єдиною жінкою, з якою захотілося розділити нічний сон. Одружившись з нею, він, улюбленець та любитель жінок, жив у нескінченній низці подружніх зрад, змушуючи її глибоко страждати. Герой страждав через те, що причиняв сердечний біль коханій, але не залишав своїх зв’язків, оскільки усвідомлював, що вона для нього найдорожча за інших, тому його пригоди їй аж ніяк не загрожували.
Коли російські танки в серпні 1968 увійшли у Прагу, Томашу із Швейцарії зателефонував директор клініки і запросив на роботу. Пропозиція була прийнята не відразу, бо він боявся, що Тереза не захоче покидати батьківщину. Помилявся, вона погодилася. Подружжя поїхало до Цюриха, а потім через 7 місяців Тереза повернулася до Прагу, не в силах жити за кордоном. Вона думала, що після пережитого у дні окупації не буде дріб’язковою, стане дорослішою, розумнішою, сильнішою, але цього не сталося. Вона продовжувала боляче реагувати на зради чоловіка із Сабіною та іншими жінками.
До Томаша знову повернулося холостяцьке життя. Сім років він був прив’язаний до Терези, вона стежила за кожним його кроком. Тепер герой насолоджувався легкістю буття, яке тривало всього п’ять днів.
Повагавшись, герой поїхав за Терезою. Вона повернула його із благополучної Швейцарії в окуповану Прагу. За відмову зректися статті, в якій містилася критика тоталітарного режиму, заклик до терору, його перевели із клініки в звичайну лікарню, а потім він втратив і це місце. Три роки займався миттям вікон, потім, коли вони повернулися до села, працював сільським водієм і загинув разом з нею в автомобільній катастрофі.
Тереза намагалася помститися чоловікові. Проте випадкова подружня зрада з інженером не заспокоїла її, не переконала в тому, що любовні авантюри не мали нічого спільного з коханням.
Томаш і Тереза егоїстичні у своєму ставленні один до одного. Вона не прийняла його таким, яким він був, захотіла змінити за своєю подобою. Ревнувала до його таємних нахилів. Не залишилася за кордоном, поїхала звідти і покликала його за собою.
Томаш здатен любити одну жінку, але прагнув оволодіти усіма. Він справжній, мужній чоловік, професіонал, у якого відчуття страху залишилося в юнацтві, а після 30 років нічого вже не боявся. Любов у нього народжувалася, усвідомлювалася і помирала в голові у вигляді метафор, знаків, випадковостей. Голова активно співпрацювала з серцем, підказувала йому дії.
Томаш мав інтимні стосунки із Сабіною, але не поєднав з нею свого життя, бо таке поєднання у матеріалізмі означало б порушення закону єдності і боротьби протилежності, а в Парменіда – системи опозиції, згідно з якою відбувалася боротьба важких російських танків і легкості алхімічної інтелектуальної Праги, де дівчата войовничо і з презирством демонстрували російським солдатам красиві ноги, свою єдину зброю.
Сабіна – художниця і вічна зрадниця минулого. Вона ставилася до Томаша з найбільшим розумінням. Саме до неї він звернувся за допомогою, коли Терезу треба було влаштувати на роботу. Вона влаштувала її у фотолабораторію одного із ілюстрованих тижневиків.
Сабіну захоплювала зрада. В ній вона вбачала бажання порушити певний порядок, а це означало для неї рухатися у невідоме. Її батько теж був художником. Між ними ніколи не було порозуміння. Після школи вона з радістю поїхала до Праги. Навчалася в Академії мистецтв, але не мала права писати як Пікассо, оскільки в Академії штампували портрети діячів комуністичних країн, примушували наслідувати соціалістичний реалізм. Потім одружилася з актором празького театру, тому що він був бешкетник, вважався для своїх і її батьків “породженням пекла”. З часом померла її мати, батько з горя зразу наклав на себе руки. Вона пішла від чоловіка.
Уже в хвилину, коли Сабіна зрадила батькові, життя відкрило перед нею довгу дорогу зрад, кожна нова зрада захоплювала її як порок і як перемога. Вона не хотіла стояти в шерензі, як усі. Для неї “жити у правді” – не брехати ні собі, ні іншим – було можливим лише за умови, щоб жити без глядачів, бо думати про глядачів означало жити в брехні. Вона була коханкою Томаша, але нічого від нього не вимагала. Коли він з Терезою виїхав до Швейцарії, теж покинула Прагу, влаштувала виставку своїх картин у Женеві, а потім приїхала до нього в Цюрих.
Тереза і Сабіна – два полюси життя Томаша, полюси віддалені, непримиримі, чудові.
Після 14 років, проведених у Женеві, Сабіна оселилася в Парижі. Її драма для неї була не тягарем, а легкістю буття. Перед нею була нова дорога – новий віраж зради. Але вже не було ні батьків, ні чоловіка, ні коханця, ні батьківщини.
Франц – професор Женевського університету. Навчався в Парижі. Оскільки був обдарованим студентом, наукова кар’єра була забезпечена йому з 20 років. Його мати народилася у Відні, батько був французом, а сам він – швейцарець. Коли зустрівся з Сабіною, був одружений з Марією-Клод двадцять років. У подружньому житті не був щасливим. Він і сам не знав, чому одружився. Не так вже Марія-Клод йому й подобалася. Франц закохався в Сабіну. Його почуття було для нього такою рідкістю, що він намагався створити у своєму житті неприступну територію чистоти. Він читав лекції в різних зарубіжних університетах. Вона супроводжувала його, що надало їй можливість побачила чимало європейських і американських міст. Франц дуже боявся, що Сабіна покине його, оскільки “кохання для нього було не продовженням його громадського життя, а протилежним полюсом”. З того часу, як він познайомився із Сабіною, жив у брехні. Йому подобалося брехати й ховатися, оскільки ніколи не робив цього раніше. “Жити у правді” для нього означало зруйнувати бар’єр між приватним і громадським. Він зрозумів, що не може жити в брехні, і розповів дружині про свої стосунки із Сабіною. Герой зняв собі квартиру, залишивши дружині своє житло. Коли Сабіна покинула його, мав коханку – студентку – аспірантку і був щасливим. Фізична близькість з Сабіною виявилася для нього не такою вже й важливою, як йому здавалося. Франц намагався слідувати легкості Сабіни і загинув у Камбоджі.
Ось воно кохання, ось воно життя: боротьба важкості і легкості. Автор неодноразово підкреслював: “Людське життя було збудоване лише раз, і через те ми ніколи не зможемо визначити, яке з наших рішень було правильним, а яке – хибним. У даній ситуації ми могли вирішити лише один – єдиний раз, і нам не дано ніякого другого, третього, четвертого життя, щоб мати можливість зіставити прийняті рішення”. У легкості буття містився його трагізм, його нестерпність.
М. Кундера переконував: “Найважче було водночас образом найінтенсивнішого наповнення життя. Чим важчий тягар, тим ближче життя до землі, реальніше і правдивіше. І, навпаки, абсолютна відсутність тягаря спричиняло те, що людина ставала легшою за повітря, злітала вгору, віддалялася від землі, від земного буття, ставала напівреальною, а її рухи – і вільними, і безглуздими водночас”.
У 1988 році американець Філіпп Кауфман зняв за цим романом однойменний фільм.
Майстерність Мілана Кундери:
– небайдужість до мови, відсутність вишуканих фраз, естетичного захоплення деталлю і описами пейзажу, чіткість підібраних слів, лаконічність, афористичність, тонкий гумор та іронія;
– захопленість сюжетом, а не формою;
– змалювання сумного минулого і жахливого сучасного; прагнення донести до читача зміст;
– використання епізодів для характеристики персонажів;
– поєднання історії краю і людської долі, реалістичної і філософської розповіді про долю, випадки, покликання;
– дослідження проблеми, що таке людське життя у пастці; складних почуттів і думок героїв; персонажі не вміють любити нікого, крім себе. Навіть покохавши, вони закохувалися у проекцію самого себе в душі іншого;
– знання психології чоловіка і жінки. Герої його зовнішньо анонімні, тому відкриті для інтерпретації;
– присутність автора, вільне висловлювання про те, що відчував і думав, бачив і переживав, незважаючи на партії та ідеології;
– звернення до прийому організації тексту: пунктирний, перерваний монолог, дія.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)