Любов Тетяни (по добутку “Євгеній Онєгін”)
Вона була закохана.
Мальвилатр
“Любов – творець усього доброго, піднесеного, сильного, теплого й світлого”.
Одним із чудових поетів, що оспівали це прекрасне почуття, став А. С. Пушкін. Любов по Пушкіну – це природний стан душі людини; це почуття, навіть якщо воно й не взаємне, що приносить радість, а не страждання. Поет із благоговінням ставиться до життя, сприймаючи її як дивний божественний дарунок, а любов – як свого роду загострене відчуття життя. Так само як життя рухається своїми законами, так і любов виникає, розцвітає
Тетяна – головна героїня роману, “натура глибока, любляча, жагуча”. На формування її характеру й поглядів діють рідна Природа, інтерес до книг. Вона зачитується французькими романами, що виховують у ній мрійність, чутливість, але разом з тим і високі моральні принципи.
Їй рано подобалися романи;
Вони їй заміняли все;
Вона закохується в обмани
И Ричардсона й Руссо.
Тетяна наділена “уявою заколотним… І серцем полум’яним і ніжним”. Прагнення до ідеалу, створеному нею по образі шляхетних героїв
“Увесь внутрішній світ Тетяни полягав у спразі любові, ніщо інше не говорило її душі, розум її спав… Любов для неї могла бути або найбільшим блаженством, або найбільшим нещастям життя, без усякої примирливої середини. При счастии взаємності любов такої жінки – рівне, світле полум’я; у противному випадку – завзяте полум’я, якому сила волі, може бути, не дозволить прорватися назовні, але яке тим разрушительнее й пекуче, чим більше воно здавлено усередині”.
За що ж виновнее Тетяна?
За те ль, що в милій простоті
Вона не відає обману
И вірить вибраній мрії?
За те ль, що любить без мистецтва,
Слухняна влеченью почуття…
Тетяна любить не жартуючи,
И віддається безумовно
Любові, як миле дитя.
Тетяна віддала своє серце, свою душу Онєгіну на все життя. Вона не уявляла собі іншу людину, здатного заволодіти її почуттями. В Іспанії є приказка: “Щира любов триває до смерті”. Ця фраза дуже точно підходить до почуттям героїні.
Незважаючи на одповідь Онєгіна, Тетяна продовжує нудитися й тужити, не перестаючи любити його й думати про нього. Після відвідування спустілої садиби Євгенія, героїня прийшла до думки, що він зовсім не той герой, якого вона створила у своїй уяві, не та людина, якому вона писала лист.
Ужель загадку дозволила?
Ужели слово знайдене?
Пушкін, згадуючи міркування Радищева про “шлюби поневоле”, пише: “Взагалі несчастие життя сімейної є відмітна риса у вдачах російського народу”. Ця тема звучить протягом усього роману, а у фіналі стає чільною. Сцена останнього побачення нагадує далеке перше пояснення в саду. В “байдужій княгині” ми бачимо колишню Тетяну, але вже навчену сумним досвідом життя, що глибоко почуває, вірну моральним принципам.
Я вийшла заміж. Ви повинні,
Я вас прошу мене залишити;
Я знаю у вашім серці є
И гордість і пряма честь.
Я вас люблю (до чого лукавити?),
Але я іншому віддана;
Я буду століття йому вірна.
Тетяна відкидає Онєгіна, тому що вона не може змінити самої собі, своїм поглядам на життя, своїм моральним принципам. Так обумовлене її останнє фатальне рішення, її відмова від любові, від особистого щастя, назавжди зв’язаного для неї з Онєгіним.
“Жінка не може нехтувати суспільної думки, але може жертвувати їм скромно, без фраз, без самохвальства, розуміючи всю великость своєї жертви, всю вагу прокльону, що вона бере на себе, корячись іншому вищому закону – закону своєї натури, а її натура – любов і самопожертва”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)