Наше дитинство починається з матері. Вона – найрідніша та найдорожча в цілому світі людина. Кожне її слово, мудрі поради і добрі діла – це Книга життя, з якою вирушаємо ми в далекі світи. І перший усміх до сонця, і перший “добридень” людям – це теж від матері. І оте одвічне: “не вкради”, “не убий”, “шануй старших”, “люби ближнього свого”… Мамина Книга життя… Вона про радощі й тривоги, про вміння творити правду і добро. І тільки гортаючи сторінку за сторінкою, стаємо ми дорослими, стаємо людьми. А серед усіх
премудростей материної науки найперша – любити людей. Без цього ніхто не зможе піднятися на крилах своєї мрії. Хіба не безмежна любов Тараса Шевченка до своєї матері-кріпачки стала виміром усього життя поета, зробила його великим правдошукачем і людинолюбом? Хіба не біль і розпука малого хлопчини, який тримав свічечку над труною покійної неньки, пізніше вилилися на папері згустками болю, утвердили його як поборника людських прав, як великого Кобзаря?! Пісня і праця стали могутніми крильми літературної творчості Івана Франка, вони надихали поета любити галицького простолюдина і все своє життя присвятити
рідному народові. А ці почуття виніс він з рідної хати, де мудрим порадником був батько, а душа розквітала від маминих пісень. І впродовж життя пам’ятав про це вдячний син: Правда, матусю! Спасибі за раду! Я її правди не раз досвіцив. Праця дала до життя мні принаду, Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив. (“Пісня і праця”) Не зрадив мудрої материнської науки Павло Грабовський. Навіть там, у далеких сибірських краях, він не зневірився, не нарікав, а боровся, посилав свої полум’яні вісточки матері-Україні, рідному народу. І, звичайно, їй, дорогій своїй матусі: Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу, Стогнеш сама у журбі; Хай я в неволі конаю та плачу, – Важче незмірно тобі. Для Олександра Довженка весь світ починається з матері. Казкові голуби над їхньою хатою, квітник і город, палка любов до чарівної Десни – усе це від мами і все це проросло в його серці міцними паростками добра, людяності і щирої закоханості в людину праці. У митця образ такого трудівника асоціюється з його матір’ю, яка любила “…саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Мабуть, немає поета в сучасній літературі, який не співав би осанну матері. Павло Тичина і Максим Рильський, Володимир Сосюра і Андрій Малишко, Дмитро Павличко, Іван Драч і Ліна Костенко, Василь Симоненко і Василь Стус… Та чи не найглибше і не найповніше опоетизував матір Борис Олійник. Цикли віршів “Сиве сонце моє” присвячені неньці, яка не тільки дарує нам життя, а й вчить “по совісті жити” і любити людей. Мати в поезії Б. Олійника – це, в першу чергу, хранителька роду, це ніжна і чуйна жінка, мудра порадниця. її не можна зрадити, забути, покинути, вона завжди і всім потрібна. Здається, що й увесь світ відповідальний перед нею. Вона посміхнулась, красива і сива, як доля, Змахнула рукою – злетіли увись рушники. “Лишайтесь щасливі”, – і стала замисленим полем На цілу планету, на всі покоління й віки. (“Пісня про матір”) Життя іде. Барвистими маминими рушниками стеляться в широкий світ дороги. Дорослішають діти, сивіють матері – такий закон життя. Та не старіють неньчині тривоги, материнська ніжність і ласка. Як і “Пісня про рушник” А. Малишка, що давно вже стала Гімном Матері, її одвічній любові. Тож завжди пам’ятаймо про це. І ніколи не зраджуймо своїх матерів, які навчили нас творити добро на землі. І ще пам’ятаймо: Можна вибрать друга. І по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. (В. Симоненко, “Лебеді материнства”)
