Літературний процес
Літературний процес – це особлива форма функціонування літератури в певній країні у певну історичну добу. Охоплює в своє силове поле не тільки художню літературу, а й усе, пов’язане з нею: критику, літературознавство, філософію, суміжні мистецтва. Він складається з таких чинників: творчі напрями, їх становлення, розвиток, занепад; стильові течії, боротьба між ними, часові межі; творчий доробок митців, їх новаторство; критика та її вплив на розвиток письменства; періодика, видавнича справа; зв’язок з літературами інших народів; літературні
У ХІХ столітті виникло літературознавство – наука про художню літературу, яка висвітлює її походження, сутність і розвиток. Це одна з гуманітарних наук, яка відіграє важливу роль у духовному житті суспільства, формуючи у читачів естетичні смаки і світоглядні засади. Його функція – аналізувати літературні явища, оцінювати художні Твори у світлі загальнолюдських ідеалів, формувати систему наукових знань про мистецтво слова, сприяти поступу людства.
Українське
Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність двох документів – Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) – унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням “відлиг” і “мертвих антрактів” (Сергій Єфремов).
Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням громадянської активності, створенням у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), що став осередком наукового українознавства і об’єднав діяльність таких потужних вчених і митців, як Павло Жи-тецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослідження українського фольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перервана царським указом 1876 року, який передбачав заборону українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів українською мовою.
Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вона перебувала у постійному зв’язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевський наголошував: ” Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного, нечасто літературі випадало таке важне значення в житті народу… Українське слово вирятувало українсько-руський народ від видимої загибелі”.
Геополітична розірваність України, бездержавний статус нації теж позначилися на літературному процесі. Самодержавна монархія Романових проводила сувору і послідовну політику заборон стосовно національних культур, зокрема української. Конституційна монархія Габсбургів все ж декларувала певні права й свободи національним меншинам, що входили до її складу. Таким чином, культурне життя на східних (у складі Росії) і західних (у складі Австро-Угорщини) українських землях мало свої особливості й відмінності. Однак саме у період 70-90-х років ХІХ століття українці все тісніше гуртувалися у спільній боротьбі проти соціального, політичного і національного гніту. У цій боротьбі головну роль відігравала інтелігенція, бо саме від неї залежала інтенсивність національного самоусвідомлення українського народу.
На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади. Їх інтелектуальне ядро складали представники патріотично налаштованої інтелігенції, що активно працювала на ниві народної освіти. Прикметно, що до громад прийшли не лише українці за національністю, а й поляки, у свідомості яких перемогла правда історичної долі українців, – Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук.
Після 1876 року центр культурного і літературного життя було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство “Просвіта”, засноване ще 1868 року, Літературне товариство імені Шевченка (1875), реформоване в 1892 році у Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та хорові гуртки. Численні газети і журнали українською мовою (“Правда”, “Зоря”, “Діло”) дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різні сторони кордону. Іван Франко організував видання часописів “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ”, “Житє і слово”. Завдяки Наталії Кобринській у Львові в 1887 році з’явився жіночий альманах “Перший вінок”, що представив творчий набуток українок. Віднісши це видання до “найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття”, Іван Франко з гордістю зауважив: “Голоси жінок-галичанок і українок переплітаються і зливаються в одну гармонію; почуття дружності і духовної близькості, невважаючи на політичні межі, виявляється досить ясно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок”.
Перший політичний емігрант з України Михайло Драгома-нов здійснив у Женеві п’ять випусків збірника “Громада” та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика ” Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літератури великого народу. Твори українських письменників могли з’являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні – “Киевская старина” (1882-1906). Щоправда, упродовж 80-90-х років ХІХ століття вдалося надрукувати кілька альманахів: “Луна”, “Рада”, “Нива”, “Степ”, “Складка”.
Незважаючи на постійні урядові заборони й обмеження друкованого слова, в Україні з’явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною – Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші.
У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Письменники-реалісти основу художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, а також у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обставин. Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейній оцінці. Улюбленими жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)