Літературні достоїнства нарисів Чехова
Чехов зумів перебороти упередження видавців до короткого оповідання. Чехів співчував товаришам, тому що на собі випробував байдужість критиків і редакторів “солідних” журналів, складне становище письменника, що відійшов від одного літературного середовища й незичливо або поблажливо був прийнятий в іншій. І тому такий зворушливої була допомога, увага, які Чехов робила письменникам, якщо зауважував у них іскру таланта
Він допомагав їм просувати свої добутки в більшу літературу; так було з багатьма – Лазарєв^-Грузинським, Щегловим,
Не всі літератори були вдячні Чехову за його турботи, чимало довкола нього було дрібної ворожнечі, заздрості, і Горький у листі до Катерини Павлівні Пєшковій про своє знайомство із Чеховим помітив: “Як кепсько й дріб’язково заздрять йому різні “побратими по перу”, як вони його не люблять…”
А він був дуже чутливий до недоброзичливості, несправедливим докорам і йшов у себе, ховав свої почуття. Звичайно, йому доставив чимало прикростей Н. К. Михайлівський, що про оповідання “Мужики” сердито помітив, що “ніяких загальних висновків із твору Чехова робити не слід, та й просто не можна”. Так чи мало несправедливого писали про нього… Але Чехов примирився навіть із Лавровим, він не харчував ворожнечі до Михайлівському, до Скабичевскому, хоча їхнього судження сприяли тому почуттю самітності, що стало розвиватися в ньому вже змолоду.
Нетерпимо, суворо ставився Чехов до декадентів. У зв’язку із цим цікаво відзначити, як декаденти визначали літературну погоду наприкінці століття:
“До 1898 року дул північний вітер, і небо було сіре. Панував Чехов, “поет безвременья”. Очевидно, надалі небо стало блакитним і повіяв південний вітер. Андрій Білий, згадуючи цей час, ужив більше скромну метафору, не згадуючи про небо й північний вітер: “Усюди запік комар декадент. Як з-під землі виросли рої модернистиче-ских дівчин, блідих, тендітних, загадкових, млосних”.
Андрій Білий виголошував: “Сучасний письменник насамперед письменник, а не людина. Для нього літературне життя є життя”. Іншими словами, не було для декадентів ніякого іншого життя, крім тієї, котра розцвітала в літературних салонах, у Московському літературно-художньому кружку, у видавництві “Скорпіон”. Отже, Чехов уже “не панував”. Проте “Скорпіон” урочисто оголосив про нове оповідання Чехова, надрукованому в альманасі цього видавництва “Північні квіти”. У цьому винний був Бунін, і недарма його докоряв Чехов: “…Навіщо Ви ввели мене в цю компанію, милий Іван Олексійович? Навіщо?”
Чудесний чеховський гумор виявився в розмові із приводу претензійних заголовків декадентських збірників, які були в моді в той час,- начебто “Зміїні квіти”, “Палаючі Будинки”. Ці заголовки чомусь ставили в куті обкладинки, неодмінно ліворуч. Подивившись на таку обкладинку, Чехов “раптом радісно зареготав і сказав: “Це для косих”.
Втім, увічлива увага Чехов зробила поэту-декадепту К. Д. Бальмонту. У Бальмонта зустрічалися вірші, які могли сподобатися Чехову музикальністю, ліричним сприйняттям російської природи. З повсякчасною м’якістю й доброзичливістю, намагаючись не скривдити, він відповів посередньому поетові Ратгаузу, прочитавши його банальні вірші
Перечитуючи спогаду про Чехова, його листа, дивуєшся його кипучої діяльності, його енергії, працездатності. Він цікавився політичним життям Росії і Європи, життям народу, розуміє – і літературним життям, не пропускав жодного скільки-небудь коштовного добутку; живопис, театр, наука, медицина – усе залучало його увагу; епістолярна спадщина його дуже велике: він читав рукописи, відповідав авторам докладно й докладно. І все це в обстановці безперестанних відвідувань гостей, іноді настирливих візитів! Він устигав при цьому працювати плідно й з такою досконалістю, як Це було в роки його творчої зрілості – дев’яності роки
Дружина його брата Івана Павловича, Софія Володимирівна Чехова, жінка досить далека від літератури, та сама, котра неправомірно доглянула в Чехові “шматочок” релігії, вірно відзначила, що Чехов “писав завжди”, завжди обмірковував, навіть у присутності гостей. Беручи участь у загальній бесіді, він думав про своєму, бував мовчазний, а іноді зауваженнями, що не ставляться до теми бесіди, ставив у тупик свого співрозмовника. Думки його, видимо, завжди були зайняті тим добутком, що він у той час писав. А його гостра спостережливість, здатність запам’ятовувати кожну подробицю в поводженні людини, у його настрої, манерах, звичках! Спостережливість дійсно стала його другою натурою, як він сам говорив. Де б він не був, у його пам’яті відкладалися якісь риски, характерні риси людей. Запас життєвих спостережень Чехова був огромеп, і тому він завжди, навіть зломлений хворобою, прагнув бачити якнайбільше людей, прагнув подорожувати, і навіть в 1904 році – року його кончини – він думав про те, щоб поїхати в Маньчжурію як військовий лікаря
Він розумів, що письменник не може жити вдалині від людей, від життя, і шукав спілкування з людьми. Але тоді мимоволі задаєш собі питання: отчого ж у його листах, у записній книжці зустрічається нерідко слово “самітність”, “кругла самітність”, чому він так “беріг свою душу від стороннього ока”?
Мені здається, що тут мала значення втрата дорогих йому людей, що видаються письменників того покоління, що пішло в труднейшие для Чехова роки, у роки його так званого перелому: умер Щедрін, загинув Гаршин, якого Чехов полюбив, умерли Плещеєв, Лєсков, доживали останні роки Григорович і Яків Полонский – тобто краще, що було в літературі того часу, коли Чехов виростав від добутку до добутку. До того ж хвороба робила свою справу, з милого Підмосков’я він повинен був переселитися в Ялту, де особливо важко було йому в зимові й осінні місяці, важко й тому, що тут жили люди, хворі тією же хворобою, що звела в могилу Чехова. Але саме в ці останні роки життя довкола нього збиралося нове покоління літератури, все саме талановите, що народилося на грані двох сторіч. Чехова ніжно полюбили Горький, Бунін, Куприн; вони захоплювалися ним і почитали його як старшого. Радувало Чехова любовне відношення до нього Товстого
(2 votes, average: 4.50 out of 5)