Літературна програма Квітки
Ще складнішим був шлях нової української прози. Потреба в ній відчувалася давно. Власне, драматичні Твори Котляревського (1818-1819) були першими спробами в цьому напрямі, але надруковані вони значно пізніше. Тому першою спробою вважається приписка П. Гулака-Артемовського до його “Супліки до Грицька К-..ы”, надрукована в журналі “Украинский вестник” (1818) слідом за байкою “Пан та Собака”. Наступного року в тому ж журналі надруковано його ж “Писульку до того, котрий що божого місяця “Українського гінця” по всіх усюдах розсилає”.
Минуло ще чотирнадцять років до справжнього народження нової української художньої прози. Новатором у цьому літературному жанрі виступає Г. Квітка-Основ’яненко, перейшовши в 1833 р. з російської мови па українську. Поштовхом до цього,
Нас передусім цікавить “Салдацький патрет”, бо в ньому особливо виразно позначився вплив традицій Котляревського. На травестійний характер оповідання передусім вказує підзаголовок “Латинська побрехенька, по-нашому розказана”. Тут Квітка використав одну з античних приповідок: в ній розповідалося про славетного грецького маляра Зевксіса, який так реалістично змалював гроно винограду, що птахи зліталися до його картини й намагалися дзьобати ягоди. У Квітки зображений маляр з села Борисівки, на південній Курщині. Село це здавна славилось “богомазами та малярами”, але особливою майстерністю відзначався Кузьма Трохимович. Пан замовляє йому намалювати для города портрет “москаля” (солдата), щоб “як живий був, щоб і горобці боялися…”. Кузьма Трохимович майстерно виконав замовлення. Солдат вийшов “пикатий, мордатий та з здоровенними вусами, що не тільки горобцеві, а й чоловікові страшний… Як задивишся па нього, так бачиться, вже й ворушиться, і усом морга, і очима поводить, і руками дьорга, і ногами дрига… от побіжить… от бптиметь!”
246 Доказом того, що суспільні потреби покликали до життя українську художню прозу, є перший прозовий твір нової української літератури – повість “Микола Коваль” М. Веигера, видана в Миколаєві 1832 р., що досі була зовсім невідома історикам літератури (див. нашу публікацію “Микола Коваль” М. Веигера – перший прозовий твір нової української літератури.- “Радянське літературознавство”, 1967, № 5, с. 73-74). Разом із тим слід нагадати, що в московському журналі “Телескоп” 1832 р. надруковано за підписом М. Погодіна повість Г. Квітки-Основ’яненка “Харьковская Ганнуся”, де цілі сторінки написані українською мовою (автор просив М. Погодіна відредагувати повість). 1839 року повість передруковано за підписом Квітки. 1839 року у московській газеті “Молва” надруковані також “Щпигачки, або по-московському епіграми”.
Маляр везе “парсуну” на ярмарок, щоб почути, що скажуть люди про його твір. Солдата приймають за живого. Підходить до “парсуни” гурток парубків на чолі з шевцем Терешком, який вітається із “службою”. Коли ж хлопці починають з нього кепкувати, Терешко несподівано починає вказувати на порушення в портреті життєвої правди, зокрема в змалюванні чобіт. Кузьма Трохи-мович виправляє портрет, але Терешко намагається знайти вади й у змалюванні одежі, тоді маляр дає йому відсіч: “Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся”. Тут Квітка використав іншу античну приповідку про маляра Апеллеса, який на критику шевця відповів: “Ие зиіог иігга сгерісіат” (“Не далі чобота, шевчику”).
Таким чином, оповідання “Салдацький патрет” являє собою травестію в прозі, з окремими елементами бурлескної лексики. До цієї ж групи гумористичних творів належать: “Пархімове снідання”, “Мертвецький Великдень”, “Підбрехач”, “На лущання як зав’язано”, “Купований розум” та ін. Тут майже, як правило, використовуються народні анекдоти, приповідки з елементами бурлескної лексики. Дещо відмінною за своїм стильовим характером є повість ” Конотопська відьма “, хоч і тут наявні окремі елементи бурлескної лексики: “Ото він зоставсь сам собі у хаті, та й сумував, і журивсь, і з серця понаривав собі з голови волосся повні жмені… та як здума, що вже не можна нічим діла поправити, та так заголосить, аж завиє, мов панотцевий хірт, та й подереться на стіну”.
Не може бути сумніву, що в групі гумористично-сатиричних творів Квітка творчо розвивав традиції Котляревського. Але це лише одна лінія в його Творчості. Друга й, ми вважаємо, головна – сентиментально-реалістичні повісті. Адже одночасно з “Салдацьким патретом” в альманасі “Утренняя звезда” надруковано уривок з повісті “Маруся” під назвою “Украииское утро”. Причому, як видно з листа Квітки до П. Плетньова (1839), повість “Маруся” навіть була написана раніше: “Я написав “Марусю”, і коли переконували мене друкувати, то я, боячись цехових скалозубів, написав для них “Салдацький патрет”, щоб захистити себе від глузувань їх…” Отож травестія була написана на здогад літературним критикам.
Літературна програма Квітки, висловлена в “Супліці до пана іздателя”, також свідчить, що основним своїм завданням письменник ставив створення повістей типу “Марусі”: “…Є такі люди на світі, що з нас кепкують, і говорять, та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати”.
Так слідом за “Марусею” з’явилася “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка”, “Добре роби, добре й буде”, “Божі діти”. І у цій основній групі творів Квітка певною мірою також розвивав традиції Котляревського, започатковані в “Наталці Полтавці”, де було все оте: “і звичайне, і ніжненьке, і розумне…”.
Г. Квітка-Основ’яненко, творчо розвиваючи традиції Котляревського, разом із тим підтримав ті тенденції, що їх висловили П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Бо-ровиковський,- розвитку української літератури, яка б не обмежувалась бурлескно-травестійною манерою, а давала простір для інших напрямів: романтизму, сентименталізму, реалізму. З цього погляду характерна полеміка Квітки з М. Тихорським на сторінках журналу “Маяк” (1843). Хоча в цілому це був журнал реакційного напряму, але нас цікавить у даному разі літературна позиція Квітки і його опонента. Приводом до полеміки була рецензія М. Тихорського на альманах “Сніп”, в якій висловлено деякі критичні зауваження про трагедію І. Галки (М. Костомарова) “Переяславська ніч”. Загалом драматург намагався витримати трагедію у високому стилі. Але, в силу невиробленості української літературної мови й великого впливу бурлескної манери Котляревського, інколи знижував стиль до грубих, майже лайливих виразів. Квітка у відповіді Тихорському сприйняв ці зауваження як образу для нової української літератури: “Нехай хлопці пишуть скільки душі завгодно. Тоді, як багато дечого понаписують, тоді кому по силах буде, нехай розбира і вчить других, як писати, коли тільки тямитиме”. М. Тихорський відповів листом “До пана Основ’яненка”, в якому пояснив, що він і на думці не мав кепкувати з земляків, а мав лише на увазі невитриманість високого стилю у Костомарова: “У творі високому все повинно бути високо виборно й благородно”, і герої трагедії не повинні висловлюватись мовою, що межує з лайкою.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)