ЛІТЕРАТУРА ПОСТМОДЕРНІЗМУ
ЛІТЕРАТУРА ПОСТМОДЕРНІЗМУ
Постмодернізм
Закінчення II світової війни ознаменувало важливий поворот у світосприйнятті західної цивілізації. Війна була не тільки зіткненням держав, а й зіткненням ідей, кожна з яких обіцяла зробити світ ідеальним, а натомість принесла ріки крові. Звідси – відчуття кризи ідеї, тобто зневіра у можливість будь-якої ідеї зробити світ кращим. Виникла також і криза ідеї мистецтва. З іншого боку, кількість літературних творів досягла такої кількості, що склалося враження, ніби все вже написано, кожен
У ході розвитку літературного процесу розрив між елітарною і поп-культурою став надто глибоким, з’явився феномен “твору для філологів”, для прочитання і розуміння якого потрібно мати дуже грунтовну філологічну освіту. Постмодернізм став реакцією на цей розкол, поєднавши обидві сфери багатошаровістю твору. Наприклад, “Парфумер” Зюскінда може бути прочитаний як детектив, а може – як філософський роман, що розкриває питання геніальності, митця і мистецтва.
Модернізм, що досліджував світ як реалізацію певних абсолютів,
Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з “чистим” матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:
1. Культ незалежної особистості.
2. Потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого.
3. Прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій, бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу.
4. Використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, не справжності, протиприродності панівного в реальності способу життя.
5. Зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо).
6. Суміш багатьох традиційних жанрових різновидів.
7. Сюжети творів – це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох.
8. Запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях.
9. Як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача.
10. Іронічність та пародійність.
Основними рисами поетики постмодернізму є інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж (“склеювання” різнорідних фрагментів); використання алюзій; тяжіння до прози ускладненої форми, зокрема, з вільною композицією; бриколаж (непряме досягнення авторського задуму); насичення тексту іронією.
Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури.
Першим постмодерністом вважається Гюнтер Грасс (“Бляшаний барабан”, 1959 p.). Визначні представники постмодерної літератури: У. Еко, Х.-Л. Борхес, М. Павич, М. Кундера, П. Зюскінд, В. Пелєвін, Й. Бродський, Ф. Бегбедер.
У другій половині XX ст. активізується жанр наукової фантастики, який у своїх найкращих зразках поєднується з прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією.
У передвоєнний час виникає, а після Другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм. Екзистенціалізм (лат. existentiel – існування) – напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі. Джерела екзистенціалізму містились у працях німецького мислителя XIX ст. С К’єркегора.
Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі.
Екзистенціалізм поширюється у французькій (А. Камю, Ж.-П. Сартр та ін.), німецькій (Е. Носсак, А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах.
У другій половині XX ст. розвивається “новий роман” (“антироман”) – жанровий різновид французького модерного роману 1940-1970-х рр., який виникає як заперечення екзистенціалізму. Представники цього жанру – Н. Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор, К. Симон та ін.
Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. є так званий “театр абсурду”. Для драматургії цього напряму характерні відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. Найталановитішими представниками “театру абсурду” є С. Беккет, Е. Йонеско, Е. Олбі, М. Фріш та ін.
Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX ст. став “магічний реалізм” – напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Найбільшого розвитку він набув у латиноамериканській літературі (А. Карпент’єр, Ж. Амаду, Г. Гарсіа Маркес, М. Варгас Льоса, М. Астуріас та ін.). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Класичним зразком магічного реалізму є роман Г. Гарсіа Маркеса “Сто років самотності” (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.
У другій половині XX ст. розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Зображення індивідуального буття поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів (Г. Белль, Е.-М. Ремарк, В. Биков, Н. Думбадзе та ін.).
Літературний процес другої половини XX ст. визначається передовсім переходом від модернізму до постмодернізму, а також потужним розвитком інтелектуальної тенденції, наукової фантастики, “магічного реалізму”, авангардистських явищ тощо.
Про постмодернізм на Заході широко заговорили на початку 1980-х років. Одні дослідники вважають початком постмодернізму роман Джойса “Поминки по Фіннегану” (1939), інші – попередній Джойсів роман “Улісс”, треті – американську “нову поезію” 40-50-х років, четверті гадають, що постмодернізм – це не “фіксоване хронологічне явище”, а духовний стан і “у будь-якій добі є власний постмодернізм” (У, Еко), п’яті взагалі висловлюються про постмодернізм як про “одну з інтелектуальних фікцій нашого часу” (Ю. Андрухович). Проте більшість науковців вважає, що перехід від модернізму до постмодернізму припав на середину 1950-х років. У 60-70-ті роки постмодернізм охоплює різні національні літератури, а у 80-ті він стає домінуючим напрямом сучасної літератури і культури.
Першими проявами постмодернізму можна вважати такі течії, як американська школа “чорного гумору” (В. Берроуз, Д. Варт, Д. Бартелм, Д. Донліві, К. Кізі, К. Воннегут, Д. Хеллер тощо), французький “новий роман” (А. Роб-Грійє, Н. Саррот, М. Бютор, К. Сімон тощо), “театр абсурду” (Е. Йонеско, С Беккет, Ж. Жене, Ф. Аррабаль тощо).
До найвизначніших письменників-постмодерністів належать англійці Джон Фаулз (“Колекціонер”, “Жінка французького лейтенанта”), Джуліан Барнз (“Історія світу в дев’яти з половиною розділах”) і Пітер Акройд (“Мільтон в Америці”), німець Патрік Зюскінд (“Парфумер”), австрієць Карл Рансмайр (“Останній світ”), італійці Італо Кальвіно (“Неспішність”)і Умберто Еко (“Ім’я троянди”, “Маятник Фуко”), американці Томас Пінчон (“Ентропія”, “Продається № 49”) і Володимир Набоков (англомовні романи “Блідий вогонь” тощо), аргентинці Хорхе Луїс Борхес (новели і есе) і Хуліо Кортасар (“Гра у класики”).
Визначне місце в історії новітнього постмодерністського роману посідають і його слов’янські представники, зокрема чех Мілан Кундера і серб Милорад Павич.
Специфічним явищем є російський постмодернізм, презентований як авторами метрополії (А. Бітов, В. Єрофєєв, Вен. Єрофєєв, Л. Петрушевська, Д. Прігов, Т. Толстая, В. Сорокін, В. Пелєвін), так і представниками літературної еміграції (В. Аксьонов, Й. Бродський, Саша Соколов).
Постмодернізм претендує на вираження загальної теоретичної “надбудови” сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, моди. Сьогодні говорять не лише про “постмодерністську творчість”, але й про “постмодерністську свідомість”, “постмодерністський менталітет”, “постмодерністський умонастрій” тощо.
Постмодерністська творчість передбачає естетичний плюралізм на всіх рівнях (сюжетному, композиційному, образному, характерологічному, хронотопному тощо), повноту уявлення без оцінок, прочитання тексту в культурологічному контексті, співтворчість читача й письменника, міфологізми мислення, поєднання історичних і позачасових категорій, діалогізм, іронію.
Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронія, “цитатне мислення”, інтертекстуальність, пастіш, колаж, принцип гри.
У постмодернізмі панує тотальна іронія, загальне осміяння і глузування з усього. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне зіставлення різних жанрів, стилів, художніх течій. Твір постмодернізму – це завжди висміювання попередніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури. Так, іронія перемагає серйозний модерністський трагізм, притаманний, наприклад, творам Ф. Кафки.
Одним з головних принципів постмодернізму є цитата, а для представників цього напряму притаманне цитатне мислення. Американський дослідник Б. Морріссетт назвав постмодерністську прозу “цитатною літературою”. Тотальна постмодерністська цитата приходить на зміну витонченій модерністській ремінісценції. Цілком постмодерністським є американський студентський анекдот про те, як студент-філолог вперше прочитав “Гамлета” й був розчарований: нічого особливого, зібрання поширених крилатих слів і виразів. Деякі твори постмодернізму перетворюються на книги-цитати. Так, роман французького письменника Жака Ріве “Панночки з А.” являє собою збірку 750 цитат з 408 авторів.
З постмодерністський цитатним мисленням пов’язане й таке поняття, як інтертекстуальність. Французька дослідниця Юлія Крістєва, що вводить цей термін у літературознавчий обіг, зазначала: “Будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом всотування і трансформації якогось іншого тексту”. Французький семіотик Ролан Варт писав: “Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш в пізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожний текст є новою тканиною, зітканою зі старих цитат”. Інтертекст у мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту і полягає в тому, що текст будується з цитат з інших текстів.
Якщо інтертекстуальними були і численні модерністські романи (“Улісс” Дж, Джойса, “Майстер і Маргарита” Булгакова, “Доктор Фаустус” Т. Манна, “Гра в бісер” Г. Гессе) і навіть реалістичні твори (як довів Ю. Тинянов, роман Достоєвського “Село Степанчиково та його мешканці” є пародією на Гоголя та його твори), то здобутком саме постмодернізму с гіпертекст. Це текст, побудований таким чином, що він перетворюється на систему, ієрархію текстів, водночас становлячи єдність і численність текстів. Його прикладом є будь-який словник чи енциклопедія, де кожна стаття відсилає до інших статей цього ж видання. Читати такий текст можна по-різному: від однієї статті до іншої, ігноруючи гіпертекстові посилання; читати всі статті поспіль або ж рухаючись від одного посилання до іншого, здійснюючи “гіпертекстове плавання”. Отже, таким гнучким пристосуванням, як гіпертекст, можна маніпулювати на свій розсуд. 1976 року американський письменник Реймон Федерман опублікував роман, що так і називається – “На ваш розсуд”. Його можна читати за бажанням читача, з будь-якого місця, тасуючи не пронумеровані і не зброшуровані сторінки. Поняття гіпертексту пов’язано і з комп’ютерними віртуальними реальностями. Сьогоднішніми гіпертекстами є комп’ютерна література, яку можна читати лише на моніторі: натискаючи одну клавішу, переносишся у передісторію героя, натискаючи іншу – змінюєш поганий кінець на добрий і т. д.
Ознакою постмодерністської літератури є так званий пастіш (від італ. pasbiccio – опера, складена з уривків інших опер, суміш, попурі, стилізація). Він є специфічним варіантом пародії, яка у постмодернізмі змінює свої функції. Від пародії пастіш відрізняється тим, що тепер нема що пародіювати, немає серйозного об’єкта, який можна піддати висміюванню. О. М. Фройденберг писала, що пародіюватися може тільки те, що “живе і святе”. За доби не постмодернізму ніщо не “живе”, а тим більше не “святе”. Пастіш розуміють також як само пародіювання.
Мистецтво постмодерну за своєю природою є фрагментарним, дискретним, еклектичним. Звідси така його ознака, як колаж. Постмодерністський колаж може здатися новою формою модерністського монтажу, однак він суттєво відрізняється від нього. У модернізмі монтаж, хоча й був складений з не зіставних образів, був усе-таки об’єднаний у певне ціле єдністю стилю, техніки. У постмодерністському колажі, навпаки, різні фрагменти зібраних предметів залишаються незмінними, нетрансформованими в єдине ціле, кожен з них зберігає свою відокремленість.
Важливим для постмодернізму с принцип гри. Класичні морально-етичні цінності переводяться в ігрову площину, як зауважує М. Ігнатенко, “учорашня класична культура й духовні цінності живуть у постмодерні мертвими – його епоха ними не живе, вона ними грає, вона у них грає, вона їх знедійснює”.
Серед інших характеристик постмодернізму – невизначеність, деканонізація, кариавалізація, театральність, гібридизація жанрів, співтворчість читача, насиченість культурними реаліями, “розчинення характеру” (повна деструкція персонажа як психологічно й соціальне детермінованого характеру), ставлення до літератури як до “першої реальності” (текст не відображає дійсність, а творить нову реальність, навіть багато реальностей, часто незалежних одна від одної). А найпоширенішими образами-метафорами постмодернізму є кентавр, карнавал, лабіринт, бібліотека, божевілля.
Феноменом сучасної літератури й культури є також мультикультуралізм, через який багатоскладова американська нація природно реалізувала хистку невизначеність постмодернізму. Більш “заземлений” мультикульт) раніше “озвучив” тисячі різноманітних неповторних живих американських голосів представників різних расових, етнічних, тендерних, локальних та інших конкретних струменів. Література мультикультуралізму включає афроамериканську, індіанську, “чиканос” (мексиканців та інших латиноамериканців, значна кількість яких мешкає у США), літературу різних етносів, що населяють Америку (зокрема, й українців), американських нащадків вихідців з Азії, Європи, літературу меншостей всіх гатунків.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)