ЛІТЕРАТУРА 1945-1985 РОКІВ
ЛІТЕРАТУРА 1945-1985 РОКІВ
ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ?
Література ніколи не була такою могутньою, гострою, напруженою, як життя, а сьогодні і поготів. Щоб передати жорстокість життя, література мусить бути у тисячу разів жорстокішою, жахливішою.
Ежен Іонеско
Війна закінчилася… У світі склалися воєнно-політичні блоки, які протистояли один одному. Почала розпадатися система колоніалізму, наростала національно-визвольна боротьба в Азії, Африці. Численні локальні конфлікти та війни продовжували тримати людство у напруженні. І хоча у 60-70-х роках
Наприкінці 80-х – на початку 90-х років відбулися події, які змінили і карту світу, і становище в світі. Дві німецькі держави возз’єдналися. СРСР, Югославія, Чехословаччина розпалися на суверенні держави.
Світова художня література повоєнних років жила тривогами і проблемами свого часу та надією на розум людський, який колись скаже остаточно: “Прощавай, зброє!”
До подій другої світової війни зверталося багато авторів, наприклад чеський письменник Ян Отченашек (“Кульгавий Орфей”), німецькі
З’явився “робітничий роман” в літературах ФРН (Макс фон дер Грюн), Англії (Реймонд Уїльямс), США (Ларс Лоренс, Філіп Боноскі), НДР (Ервін Штрітматтер, Анна Зегерс), Чехословаччини (Ян Козак).
Помітним явищем у світовій літературі 50-60-х років став антиколоніальний роман, насамперед англійський. Так, Стентон – герой роману Безіла Девідсона “Річні пороги” (1956), дія якого відбувається в Африці, після важких роздумів зрікається свого колоніального минулого. У романі Джеймса Олдріджа “Гори і зброя” (1974) Мак-Грегор усвідомлює правоту гордих синів Курдистану, які борються за свої національні права, і готовий допомогти їм. Десмонд Стюарт (трилогія “Зміна ролей”, 1965-1968) на прикладі життя декількох поколінь англійської сім’ї в період з кінця XIX століття до 60-х років XX століття досліджує причини змін у колоніальному світі.
Письменники, розуміючи, що у XX столітті людство опинилося перед таким вибором шляхів у майбутнє, від якого залежить саме його існування, намагаються осмислити досвід своєї доби. Одні з них віддають перевагу формам умовним, алегоричним, інші – життєподібним. Але всі вони занепокоєні майбутнім. Напри-клад, французький письменник Робер Мерль і американський письменник Рей Бредбері в своїх романах-антиутопіях певну негативну тенденцію сучасного суспільного розвитку роблять основою алегоричного або ж фантастичного сюжету, в якому відчувається биття пульсу саме XX століття. Рей Бредбері (“451° за Фаренгейтом”, 1953) зосереджує увагу на бездуховності тоталітаризму, а Робер Мерль попереджає про небезпечність ідеологічних чвар, які можуть призвести до атомної катастрофи (“Мальвіл”, 1972). Митці єдині в головному: світ мусить змінитися, щоб не загинути.
Непокоять письменників і проблеми духовного розвитку суспільства. У другій половині XX століття бурхливо розвивається так звана “масова культура”, зок-рема “масова література”. “Масова культура” не збагачує, не вдосконалює суспільство і людину, а прагне маніпулювати ними. Малохудожня книжкова продукція пропагує бездумний, безтурботний, іноді жорстокий і розпусний спосіб життя.
Проте справжніх митців XX століття хвилює у першу чергу людина з її складними й неоднозначними проблемами. Швейцарський драматург Фрідріх Дюрреяматт у “Візиті старої дами” (1956) і “Метеорі” (1966), французький романіст Ерве Базен в “Анатомії одного розлучення” (1975), італійський драматург Едуардо Де Філіппо у “Циліндрі” (1966), німецький письменник Гюнтер де Бройн в “Буридановім ослі” (1968), відтворюючи різні життєві ситуації та розповідаючи про різні людські долі, підводять читачів до спільного висновку: розбіжність між ідеалами, які проголошуються суспільством, й облудною практикою суспільного життя – одна з головних причин бездуховності. А ще, крім того,- всесилля “золотого тельця”, якому продовжує поклонятися людство. А ще – зречення вічних цінностей. А ще… А ще… А ще…
От чому письменники, які сповідують гуманістичні принципи буття, страждають і борються за душу і розум людини. Це – об’єднуюче начало в літературі XX сто-ліття. У творах нігерійського романіста Чінуа Ачебе “І прийшла розруха” (1964) та “Спокою більше нема” (1965) розкривається згубний вплив антикультури на суспільство. Південноафриканські письменники – співавтори Крістіан Бернард і Зігфрид Стендер в романі “Небажані елементи” (1974) виступають проти філософії та практики расизму. Перуанський письменник Маріо Варгас Льйоса в гротескно-сатиричному романі “Тітонька Хуліа і писака” (1977) відтворює звичаї, що панують у буржуазних засобах масової інформації. Гватемальського письменника Мігеля Анхеля Астуріаса понад усе хвилює доля рідного народу, його боротьба за соціальне і національне визволення (“Зелений Папа”, 1954). Кенійський письменник Меджа Мванги розповів у повісті “Неприкаяні” (1973) про трагічну долю двох хлопчиків, знищених у нетрях великих міст.
Так на літературних орбітах зустрічаються митці різних країн і континентів, щоб розповісти про свій час чесно і щиро, вболіваючи за людину, котра, як і світ, попри все “має бути доброю” (Бертольд Брехт).
У мистецтві XX століття безперервно відбуваються взаємодія і взаємозбагачення різних літературних течій і напрямів. Відбуваються навіть тоді, коли одні митці (наприклад, Бертольд Брехт) звинувачують інших (модерністів) у пропаганді “відчаю і безсоромного пристосовництва”, або одні заперечують метод інших (наприклад, Ежен Іонеско стверджував: “Я дедалі більше схиляюсь до висновку, що реалізм є брехливим та ірреальним, що справжнім є те, що ввижається”).
У 50-60-х роках виявився творчий потенціал “театру абсурду”, “нового роману”, західнонімецької “лірики – модерн”, інших модерністських течій. Так, “абсурдисти” у своїх драматургічних творах тяжіли до універсальності висновків, зображували життя у формах алегоричних, умовних. Мистецтво для них було певним символом життя, а художнє зображення не мало конкретно визначених просторово-часових орієнтирів. Проте саме таке зображення виявляло у сього-денному вічне – предмет творчості.
У п’єсі французького драматурга Ежена Іонеско “Носороги” (1959) йдеться про те, що в одному з містечок на півдні Франції почалася незвичайна епідемія: люди перетворилися на носорогів, і стадо носорогів знищує пам’ятки культури й архітектури, матеріальні та духовні цінності. Всі капітулюють перед нашестям носорогів. Навіть головний герой Беранже, який сповідує ідеали гуманізму і вважає, що потрібно активно протистояти носорогам, визнає їх. Страшні зміни відбуваються в його свідомості: “Негарний я. Зовсім негарний. Ох, як я хотів би бути таким, як вони! Шкода, що в мене немає рога. Як це огидно – гладенький лоб! Як би було добре мати один чи два роги!.. Але може ще статися, що і я прийду до них, і ми будемо разом…”
Дехто шукав у “Носорогах” алегорію на європейську трагедію 30-х років, дехто натякав на ближчі історичні події. Але “Носороги” написано таким чином, що в них постає не конкретна історія, а вічна історія про антилюдяність тоталітарного режиму, в яке б вбрання він не вбирався – чи то в римську тогу, чи в коричневу форму, чи в носорогову шкуру.
В основі п’єс драматургів-“абсурдистів” лежить парадоксально осмислена історія, а власне парадокс перетворюється на провідний мистецький принцип. От чому Ежен Іонеско вважав, що його театр можна назвати театром парадокса.
До парадокса як художнього прийому вдавалися не лише “абсурдисти”, а й митці, які справедливо вважаються майстрами реалістичної літератури XX століття (Бернард Шоу, Бертольд Брехт та ін.). І в цьому є сенс, адже мистецтво розвивається за власними законами, не підвладними ідеологічному диктату. Саме тому реалістичне мистецтво повоєнних років різноманітне і багатобарвне.
Після другої світової війни виникло непересічне мистецьке явище – італійський неореалізм. Його представники сповідували простоту мови, лаконічність, до-ступність оповіді. Твори неореалістів тяжіли до документального опису реальних подій, предметом їхнього художнього дослідження стала людина соціальних низів, яка протистояла бездуховності навколишнього світу. Про це писав Васко Пратоліні, романи якого вплинули на розвиток італійської драматургії 60-х років. То була гостросоціальна за своєю суттю драма. Дженнаро Пістіллі в п’єсі “Арбітр” досліджував вплив гангстеризму на формування суспільної моралі. Джузеппе Маротто і Белізаріо Рандоне у фарсі “Втішаючий удовиць” розповідали про спекуляції ділків на людських трагедіях. Франко Брузатті в п’єсі “Зайва” передав трагедію самотності у суспільстві, де панує філософія прагматизму. Едуардо Де Філіппо в драмі “Циліндр” розкрив бездуховність людей, які живуть у світі, де все продається і купується. Неореалісти вболівали за “маленьку” людину, співчували їй.
60-70-ті роки XX століття – це час розквіту і так званого магічного реалізму, що сміливо поєднував реалістичні й символічні узагальнення, життєву (навіть побутову) достовірність і міф, національну своєрідність та універсальність, раціональне (навіть дидактичне) та ірраціональне, містичне. Магічний реалізм дав світові блискучих майстрів слова, найвидатнішим серед яких є Габрієль Гарсіа Маркес. Цей колумбійський письменник приголомшив художній світ XX століття своїми романами. І насамперед – романом “Сто років самотності”. Звернувшись до народно-міфологічної фантастики, він створив фантастичний всесвіт, який щільно переплітається з історичними реаліями Латиноамериканського континенту.
Реалізм другої половини XX століття не зрікався набутків минулого, але й не проходив повз досягнення сучасного мистецтва. Це відкривало можливості для найповнішого виявлення таланту митців, які лишалися на позиціях реалізму, досліджували соціальні проблеми буття у формах самого буття і водночас тяжіли до найширших узагальнень. Сучасний реалізм представлено багатьма відомими іменами. Серед них – ім’я американського письменника Уїльяма Фолкнера – одного із найвизначніших майстрів реалістичної прози.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)