Моє покоління (1945) – Семен ГУДЗЕНКО 1922-1953

Сторінки життя і творчості

Семен Петрович Гудзенко народився в м. Києві (Україна). Хлопець із дитинства багато читав, писав вірші. Після закінчення школи вступив до Московського інституту філософії, літератури й історії. Коли фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, юнак пішов добровольцем на фронт. На початку 1942 р. був важкопоранений. Після лікування до кінця війни працював військовим кореспондентом. У нарисах і віршах тогочасу знайшли відбиток тяжкі втрати воєнних років і палке очікування перемоги. Щирі й проникливі вірші українця

С. Гудзенка дуже любили солдати, знали їх напам’ять і посилали поетичні рядки додому в солдатських “трикутниках” – своїх листах. Напередодні перемоги в 1945 р. поет написав вірш “Моє покоління” (“Нас не треба жаліти…”).

У м. Києві на будинку на вулиці Тарасівській у 2002 р. встановлено меморіальну дошку з портретом фронтового поета С. Гудзенка.

Моє покоління (1945)

Нас не треба жаліти, бо нікого б і ми не жаліли.

Перед нашим комбатом, мов на сповідь, стоїм поготів.

І від крові та глини шинелі в живих поруділи,

І барвінковий килим на могилах у мертвих зацвів.

Він відцвів

і опав. Пелюстками осипались весни.

Матері наші плачуть, і ровесниць журба огорта.

Ми іще не кохали й не знали ми щастя ремесел,

Наша доля солдатська така нелегка й непроста.

У однолітків наших нема ні кохання, ні віршів –

Тільки сила і впертість. А як скінчиться стежка війни,

Все долюбим сповна і таке ми, ровесник, напишем,

Що батьками-солдатами будуть пишатись сини.

А як хто не повернеться? Хто долюбити не зможе?

А кого в сорок першім в день перший забрала війна?

Заридає ровесниця, рідна мати з туги занеможе, –

Ні дружин, ані віршів у однолітків наших нема.

Хто вціліє – долюбить? Серцю це неможливо здолати!

І не треба полеглим, щоб живі відлюбили за них.

Чоловіка нема – ні дітей, ні господаря в хаті.

Хіба горю такому зарадять ридання живих?

Нас не треба жаліти, бо й ми не жаліли б нікого.

Хто в атаку ходив, хто ділився останнім шматком,

Зрозуміє цю правду, – вона в бліндажі і в окопи

Сперечатись приходила невдоволено-хриплим баском.

Хай живі пам’ятають, і нащадки нехай зрозуміють

Цю в боях загартовану правду сувору солдат.

І каліцтва твої, і смертельнії рани навиліт,

І могили в степах, де мільйони полеглих лежать.

Доля наша така, з нею ми і співали, й сивіли,

Піднімались в атаку, підривали над Бугом мости.

Нас не треба жаліти, бо нікого і ми б не жаліли,

Щоб в найважчі часи батьківщину грудьми захистить.

А коли ми повернемось, – а повернемось із перемогою,

Як чорти, всі уперті, як люди, живучі та злі, –

Хай зготують обід нам і пива наварять хмільного,

Щоб удосталь було хліба-солі на нашім столі.

Ми доземно уклонимось рідним і люблячим людям –

Матерям і подругам, які не скорились журбі.

От коли повернемось й перемогу штиками здобудем –

Все долюбим, ровеснику, й роботу знайдемо собі!

(Переклад Ірини Фісак)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Про яке покоління пише автор? 2. За допомогою яких епітетів і метафор поет змальовує солдатське життя й біль за загиблими товаришами? 3. Що автор називає суворою солдатською правдою? 4. Наведіть рядки, у яких звучить мотив пам’яті. Які образи твору стверджують, що живі пам’ятатимуть загиблих?

Для обговорення. Чи повинні ми зараз жаліти людей фронтового покоління – старих і хворих? Як?

Творче завдання. Про яку “чистоту” говорить поет? Який зміст він вкладає в це слово?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Моє покоління (1945) – Семен ГУДЗЕНКО 1922-1953