Лі Бо (701-762)

Видатний китайський поет Лі Бо (друге ім’я – Тай-бо1) був непересічною особистістю і вважав, що саме він покликаний відродити, “очистити і передати” дух старих народних пісень. Його вірші – бездоганні за формою, пройняті даоським світовідчуттям – були відразу визнані надзвичайним явищем у китайській поезії. Лі Бо ще за життя став класиком, його віршами захоплювалися, їх цитували та переписували.

Всебічна обдарованість Лі Бо, сина успішного торговця, виявилася рано. У п’ять років він тримав пензлик як дорослий2, у вісім

знав напам’ять конфуціанські книги, у десять бездоганно володів літературним стилем і писав вірші, які викликали захоплення довколишніх. Лі Бо отримав конфуціанську освіту, однак ще в юності почав вивчати священні даоські книги.

Виняткові знання відкривали перед юнаком можливість успішної кар’єри на державній службі, але він відмовився здавати іспити на посаду чиновника і в 718 році вирушив у гори, щоб знайти там лаоського самітника і стати його учнем. Однак життя зробило несподіваний поворот, і у 719 році Лі Бо приєднався до ватаги “героїв” (женьсе), як називали в Китаї народних рицарів, що заступалися

за бідних і скривджених, розправлялися з багатими та кривдниками. За першим покликом герої кидалися в бій, щоб відновити порушену справедливість. їх вирізняло прагнення свободи, сміливість і безмежна широта натури. Ці якості повного мірою були притаманні Лі Бо, й він провів із женьсе кілька років, відзначившись як мужністю, так і нечуваною щедрістю (юнак роздав бідним більшу частину батьківського спадку).

У 721 році Лі Бо вдруге йде в гори до лаоського наставника і проводить там п’ять років. Це були роки напруженого внутрішнього самовиховання – “вирощування духу”, як говорили наставники-даоси. Однією з умов такого самовиховання була повна відмова людини від свого “я” і злиття із природою. За словами поета, йому вдалося досягти такого єднання з природою, що навіть птахи і звірі перестали його боятися. Так остаточно сформувався світогляд поета. Лі Бо, прагнучи “природності”, не зважав на умовності та обставини, був вільним і натхненним у творчості.

1 У китайців першим пишеться прізвище, а другим ім’я, тобто прізвище поета – Лі, а ім’я – Бо (або Тай-бо).

2 Ієрогліфи писали (власне малювали тушшю) точними і швидкими рухами стовпчиками справа наліво, двічі не проводячи пензлем по одному і тому самому місцю. Щоб написати бездоганний ієрогліф, потрібна тверда рука, тривала практика (“протерти до лисини тисячу пензлів” – казали китайці) та естетичний смак, аби засвоїти різні стилі написання (“кігті тигра”, “цибулини, що впали”, “листок, який об’їла гусінь”). Професійно написана сторінка сприймалася як витвір мистецтва, а каліграфія була окремим видом мистецтва нарівні з літературою.

У 25 років, завершивши навчання в лаоського наставника, Лі Бо вирушив у мандри країною, які тривали 16 років. У цей час у Китаї вже гриміла його поетична слава – вірші Лі Бо були відомі й селянинові, й князеві. Знаний поет князь Хе Чжичжан, ознайомившись із творчістю Лі Бо, вражено вигукнув: “Ти безсмертний геній, з небес в покарання на землю скинутий”. Молодий Лі Бо усвідомлював власну геніальність і бачив, як легко йому дається те, на що інші клали ціле життя, – він був видатним знавцем конфуціанських та лаоських книг, мудрецем, який міг годинами вести філософські бесіди, бездоганним каліграфом, чудовим музикантом, майстром меча та рукопашного бою. Водночас у його стосунках із людьми не було ані краплі зарозумілості чи пихи. Виділяючись навіть зовні величезним зростом (деякі біографи вважають, що його зріст був 2 м 10 см) і надзвичайно гучним голосом, поет завжди вирізнявся простою, демократичною поведінкою.

Лі Бо при імператорському дворі

Коли Лі Бо був уже знаменитим поетом та зрілим 40-річним “мужем”, його в 742 р. запросили до імператорського двору. За указом імператора Сюань-цзуна – покровителя мистецтв і літератури – було засновано Академію Ханлінь1, куди після іспитів зараховували найталановитіших вчених і поетів. Вони мали повне державне забезпечення і повинні були займатися своїми дослідженнями, писати вірші, а за потреби – консультувати імператора. Кількість ханлінів не перевищувала двохсот чоловік, і вони були найшанованішими членами суспільства. Крім того, імператор був прихильником лаоського вчення, і Лі Бо зацікавив його ще й як знавець даосизму.

Коли поет прибув до імператорського палацу, придворні з цікавістю чекали, як поведеться цей дивний південець. Освіченість Лі Бо виявилася відразу ж – ніхто з мудрих ханлінів не зміг прочитати листа, якого привіз посол одного з прикордонних племен. Лі Бо, який під час мандрівок вивчив багато мов, не лише переклав лист, а й написав гідну відповідь на нього. Це послання поета відвернуло неминучий військовий конфлікт на кордоні.

Імператор був вражений мудрістю та знаннями Лі Бо. Вони проводили цілі дні в бесідах. За поетичний талант, довершену каліграфію імператор призначив його членом Академії і подарував синій халат, пояс із золотими підвісками та мішечок із вишитою золотою рибкою, що було найбільшою відзнакою та найбільшою імператорською милістю. Однак поет уславився не лише своїми віршами, а й незалежним характером.

Прямо висловлюючи свою думку та нікому не лестячи, Лі Бо відразу нажив собі багато ворогів. Говорили, що в нього у спині є особлива кістка – кістка гордості, яка заважає поетові вклонятися. Він спав на ліжку зі слонової кості, їв із золотого посуду, їздив на дорогих скакунах з імператорської конюшні, однак, на подив придворних, зовсім не цінував ці милості, понад те, поводився навіть зухвало і міг сперечатися із самим імператором. Імператор під тиском дружини та найближчого оточення із жалем змушений був розлучитися з Лі Бо, щедро винагородивши його. У 744 році поет знову повернувся до мандрівного життя.

Лі Бо та Ду Фу

На 744 рік припадає і його знайомство з молодим поетом Ду Фу – вони зустрілися випадково в місті Лоян, хоча Ду Фу, безумовно, знав про Лі Бо й захоплювався його віршами. Лі Бо побачив, що Ду Фу цікавий співрозмовник, вони часто зустрічалися, читали один одному свої вірші та навіть промандрували разом дві осені.

Лі Бо тлумачив другові даоські книги, навчив його розумітися на травах (даоси чудово знали властивості трав), робив разом із ним фізичні та дихальні вправи. Вони часто обмінювалися віршованими посланнями, які збереглися до наших днів.

Все завмерло в будинку. Серед книг

Усю ніч до світанку думав про вас.

Всю ніч повторюю безсмертні строфи Лі Бо.

Або в книгах шукаю оповідь про дружбу, –

Пише Ду Фу (“Зимового дня думаю про Лі Бо”).

З осені 745 року шляхи поетів більше не перетиналися.

Заколот Ань Лу-шаня та доля Лі Бо

755 рік був переломним у долі Китаю. Ань Лу-шань, намісник імператора в північних провінціях країни, почав заколот і оголосив себе імператором. Сюань-цзун утік на південь і зрікся престолу. Новим імператором став його син Су-цзун, який очолив вірні присязі війська. Між Су-цзуном та самопроголошеним імператором Ань Лу-шанем почалася війна.

Безладом у країні скористався шістнадцятий син імператора Сюань-цзуна – принц Лі Лінь, який командував флотом на річці Янцзи і повинен був захищати південь країни від заколотників. Лі Бо прийняв запрошення принца стати його радником. Однак швидко з’ясувалося, що Лі Лінь збирається не воювати із заколотниками, а створити в місті Нанкін власний уряд й оголосити себе імператором. Це було зрадою, і проти принца вислали війська. У березні 757 року самозванця та його спільників стратили.

Така ж доля чекала і на Лі Бо, якого також заарештували й кілька місяців тримали у в’язниці. Однак, на його щастя, урядовими військами командував генерал Го Цзи-і, якого поет, коли ще був “героєм” (женьсе), врятував від смерті. Простий солдат Го Цзи-і за ці роки став воєначальником і зміг пом’якшити вирок Лі Бо. Страту замінили на заслання в Слан – місцевість на крайньому півдні Китаю, де лютувала малярія. Перед засланням державний злочинець Лі Бо указом був позбавлений “тіні, імені та оголошувався нічим”. Однак на півдорозі до місця заслання Лі Бо наздогнала звістка про помилування всіх учасників заколоту Лі Ліня.

Через кілька років після цих подій, у 762 році, Лі Бо помер у місті Данду в будинку свого двоюрідного дядька Лі Ян-біня. За легендою, поет потонув, спробувавши впіймати відображення повного місяця в річці (за іншим варіантом легенди, – спробувавши пройти місячною доріжкою). Завдяки Лі Ян-біню збереглося понад дев’ятсот віршів знаменитого поета.

Літературний коментар Лірика Лі Бо

Лі Бо писав про все, що входило в коло тем танської поезії. У його творчості є пейзажна лірика та вірші, пройняті тугою за старовиною; він писав про вино і дружбу, про старість і тлінність людського життя. Вірші відображають даоське бачення світу, ідею злиття з природою. Тема старовини (як епохи великих діянь і видатних людей) та даоська тема тлінності всього земного у творчості Лі Бо підняті на нечувану висоту.

Поет сповнений світової печалі та розуміння всього сущого, які ведуть його за межі буденного. У своїй поезії він створює несподівані, гіперболізовані образи, спираючись на даоську міфологію. Сила його образності вражала захоплених сучасників: поет хоче прив’язати драконів, що тягнуть колісницю із сонцем, і наповнити Ківш (сузір’я Великої Ведмедиці) вином (“Пісня про тлінність людського життя”), просить хвилі Янцзи принести пригорщу сліз від рідних, а його волосся має довжину три тисячі джанів (10 км) (“Пісні з осіннього берега”).

Твори Лі Бо вирізняються простотою, лаконічністю, задушевністю і витонченістю почуттів, Бездоганно володіючи технікою віршування, Лі Бо відкинув обмеження, які накладав “новий стиль”, звернувшись до традиції народної пісні юефу. Його віршам властиві внутрішня свобода та політ фантазії.