Леся Українка в “Блакитній троянді”

Перші відгуки про твір з’явилися після вистави “Блакитної троянди”, яку здійснила в 1899 році трупа Кропивницького. Гощинську грала Ратмірова, Ореста – Карпенко. Кропивни-цький виконував роль лікаря Проценка. Заньковецька від участі в спектаклі ухилилася, хоч в ті дні виступала в горезвісному водевілі “Кум-мірошник”. Як можна судити із спогадів про тогочасний склад трупи, вона не була підготовлена для гри психологічних драм, тому не дивно, що найбільший успіх випав на роль лікаря – по суті, мало оригінальну й резонерську. Така роль була вже знайома артистам і публіці, а коли її зіграв видатний майстер народного театру Кропивницький, то успіх ролі був забезпечений. Не виявили себе в головних ролях ні Ратмірова, ні Карпенко, який ходив по сцені й читав напам’ять текст ролі. Отже, коли судити без наперед взятої думки, то значна провина за неуспіх вистави повинна лягти на трупу, яка не зуміла її зіграти. Критика зробила інакше. Всю вину вона звалила на п’єсу, настільки, мовляв, слабку, що акторам не було в ній чого робити.

Уважне перечитування рецензій дає зрозуміти,

що критиків найбільше цікавило будь-що засудити п’єсу, автор якої насмілився українською мовою провадити розмову в колі інтелігенції. На драму посипався потік глузливо-лайливих оцінок, пошлих дотепів. Рецензент “Киевского слова” з глумом писав, що герої п’єси “провадять між собою вишукаио-розумні розмови… намагаються показати, що всі вони люди дуже освічені” . Рецензент “Киевлянина” І. Александровський, відомий уже з сумної слави скандального процесу проти М. Старицького, не приховуючи свого зневажливого ставлення до самої думки написати українською мовою драму з життя інтелігенції, після ряду заяложених дотепів поспішив категорично заявити, що “п’єса не може бути віднесена до розряду художніх творів”.

Виходячи з наперед взятої думки про неможливість писати українською мовою психологічні драми з життя інтелігенції, рецензенти силкувалися ствердити її так званою характеристикою драматургічних якостей п’єси. Характерно, що в рецензіях мова йде насамперед про зовнішні прояви, менше про психологічну розробленість образів. Рецензенти вважали поведінку Го-щинської неприродною, невмотивованою; вони не бачили в драмі поступового розвитку дії, органічної єдності твору, другорядні персонажі здавалися їм механічно пристебнутими. Головний акцент робився на божевіллі героїні.

“Літературно-науковий вісник” – єдиний тоді періодичний український журнал, що широко інформував про культурне життя України, волів за краще в стриманих тонах послатися на думку київських офіційних газет, не висловивши свого ставлення до драми.

Коли в 1909 році “Блакитна троянда” була поставлена заходом учениць Марії Старицької, українська газета “Рада” фактично поділила думку “Киевлянина”. “П’єса не нова, але в репертуар не увійшла, бо занадто слаба річ”,- писав рецензент.

Незначний успіх вистави (вона пройшла до десятка разів) пояснюється й тим, що ставили її силами початкуючих акторів. Серед них слід згадати Г. Борисоглібську, яка відзначилася в ролі Олімпіади Іванівни. Щоправда, тоді ж з’явилася й цілком прихильна стаття Г. Хоткевича. Та його похвала справила враження курйозу, оскільки він протиставив “Блакитну троянду” решті драматичних творів Лесі Українки й віддав перевагу саме першій спробі поетеси в цьому жанрі, відкинувши і “Кас-сандру”, і “В катакомбах”, і “Одержиму”. Не розібравшись у творі, він відніс “Блакитну троянду” до драм, по суті, декадентських, себто тих, прихильником яких у той час був сам Хоткевич.

Таке схвалення змусило прийти Лесю Українку до сумного й надто несправедливого висновку про “Блакитну троянду”: “Я знов-таки думаю, що вона провалилась сама собою і в значній мірі по заслузі” .

Безперечно, драма Лесі Українки повинна була довести можливість українського театру ставити п’єси з життя усіх станів суспільства, право українського народу висловлювати своєю мовою найглибші почуття. В пізнішій редакції третьої дії знаходимо коротеньку, але промовисту сценку, яка мз’сила вдарити по рецензентах з “Киевлянипа” і “Киевского слова”. Острожин здивовано говорить про пісню “Пливе човен, води повен”: “Добре ваші українські пісні придаються замість баркароли 2, ніяк не сподівався… такий контраст: примітивний спів полуди-кого народу і баркарола!” Погляду великодержавного шовініста, що дивиться на український народ, як па напівдикий, протиставлене багатство народної пісні, варте кращих музичних творів “цивілізованих народів” і серед них – загальновизнаного своєю музичністю італійського народу. Можливо, що ця сцена була посилена в остаточному редагуванні саме після чорносотен-ських рецензій монархістів.

Драма з життя української інтелігенції була зовсім новим і, очевидно, несподіваним явищем в українському театрі. М. Ста-рицький в “Талані” ще користується принципом двомовності. Журналісти й поміщики в нього розмовляють російською мовою, героїня і актори – українською. Леся Українка відмовляється від двомовності. Отже, “Блакитна троянда” – перша психологічна драма українською мовою. Навіть прогресивні діячі української сцени не могли відразу сприйняти “інтелігентної” теми драми Лесі Українки. У своїх спогадах Климент Квітка розповідає, що поетеса “згадувала про якусь випадкову зустріч, здається, на залізниці” з Карпенком-Карим і що “він тоді з приводу її “Блакитної троянди” дуже довго говорив їй, що не можна так радикально становити справу про драму з життя інтелігенції і що її треба вводити в персонаж постепенно, в якійсь “процентовій” нормі до селян” . Та для письменниці справа, зрештою, була не в мові, принаймні мова не була основним чинником, що спричинився до появи “Блакитної троянди”. Адже наступного року після написання вона переклала “Блакитну троянду” російською мовою, і тоді питання мови зникло зовсім.

Написавши свою першу драму виключно з життя інтелігенції, що було новим в українській драматургії, Леся Українка критично використала в ній прогресивні надбання українського театру. Драма Лесі Українки не розривала з традиціями українського народного театру. Навпаки, письменниця використала прийоми психологічної характеристики персонажів, застосовані в кращих драмах Карпенка-Карого, зокрема в “Безталанній”, для образів Олімпіади Іванівни, Груїчевої, лікаря Проценка. Це було не механічне перенесення вже усталених прийомів. Леся Українка відбирала ті надбання, які не порушували новаторського характеру її драми. Можна вказати, наприклад, на епізод, коли Олімпіада Іванівна проводить обрахунки витрат, її розмову з Груїчевою, більшість епізодів четвертої дії.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)


Леся Українка в “Блакитній троянді”

Categories: Твори з української літератури

Links