Леся Українка – Iм’я поетеси овiяне всенародною любов’ю
Це була людина виняткової мужностi i принциповостi, духовної краси i мистецького обдарування. Її талант виявився у багатьох рiзновидах лiтературної працi – поезiї, драматургiї, прозi, лiтературнiй критицi i публiцистицi, перекладацькiй роботi i фольклористицi. Свою творчiсть письменниця пов’язувала з визвольним рухом, пролетарським зокрема. За життя Леся Українка була вiдома не лише на Українi та в Росiї, а й в Грузiї, знали її в Болгарiї, Чехiї, Польщi, Нiмеччинi, Австрiї.
Лариса Петрiвна Косач (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 р. в Новгород-Волинському
Волинь, Полiсся – це край дитинства Лесi Українки, який залишився для неї на все життя наймилiшим куточком землi. Тут вона слухала пiснi, казки, пiзнала народнi повiр’я й обряди, її вразив химерний свiт народної мiфологiї. А таємничi бори сосновi, росистi волинськi луки й блакить озер вабили й притягали, куди б не закидала її доля.
Леся вирiзнялась лагiдною вдачею, працьовитiстю, винятковими здiбностями до науки, поезiї, музики. Захворiвши в дитинствi, поетеса вела, за її власним виразом, “тридцятилiтню вiйну” з туберкульозом. Пiсля операцiї руки довелося припинити заняття з музики, яку дуже любила. Та природне вiдчуття мелодiї, гармонiї звукiв переливалось у її Твори, вiдлунюючись в поетичних циклах “Мелодiї”, “Ритми”, “Пiснi про волю”, оповiданнi “Голоснi струни”, у драмi-казцi “Лiсова пiсня”. Вона знала понад десяток мов, що давало можливiсть займатися перекладами, читати мовою оригiналу твори зарубiжних авторiв. У дев’ятнадцять рокiв вона написала пiдручник “Стародавня iсторiя схiдних народiв”. Грунтовно вивчала iсторiю, фiлософiю, постiйно читала новiтнi працi з наукового соцiалiзму.
З кiнця 80-х рокiв Леся Українка живе переважно у Києвi, стає душею молодiжного лiтературного гуртка “Плеяда”. Члени гуртка готували видання для народу з iсторiї, географiї, перекладали українською мовою твори росiйських i зарубiжних письменникiв, читали й обговорювали власнi працi. Перша поетична книжка Лесi Українки “На крилах пiсень” з’явилася у Львовi на початку 1893 р. Вона складалася iз шесті поетичних циклiв та трьох десяткiв вiршiв поза циклами, поем “Самсон”, “Мiсячна Легенда “, “Русалка”. У творах молодої авторки переважали громадянськi мотиви, мужнi iнтонацiї, життєстверджуючї настрої. Першим акордом було патрiотичне звернення до рiдного краю (“Сiм струн”). Безкомпромiсне “Або погибель, або перемога” стало наскрiзним мотивом циклу “Сльози-перли”. Як кредо молодої авторки прозвучав вiрш “Contra spem spero!”. Та особливе мiсце зайняла поезiя “Досвiтнi огнi”. До збiрки ввiйшла також пейзажна та iнтимна лiрика: цикли “Подорож до моря”, “Кримськi спогади”, “Зоряне небо”. 1892 р. у Львовi з’явилась українською мовою “Книга пiсень Генрiха Гейне”. 92 переклади творiв нiмецького поета належать Лесi Українцi. До раннiх її перекладiв належать також “Вечорницi” М. Гоголя, “Нiмфи” I. Тургенєва, “Конрад Валленрод” А. Мiцкевича, “Лагiднi поети, спiвайте” й “Сiрома” В. Гюго, уривки з “Одiссеї”, твори староiндiйської обрядової поезiї з “Рiг-Веди”. Дебютом Лесi Українки прозаїка стала поява у журналi “Зоря” в 1889 р. образкiв “Така її доля” i “Святий вечiр”. У прозових творах молодої письменницi переважають соцiально-побутовi Теми, взятi з живої дiйсностi. Проза Лесi Українки розвивалась загалом у руслi реалiстичних традицiй української прози XIX ст., але й мала свої особливостi. Насамперед це стосується лiризму як характерного для неї основного стильового ключа. Авторка – лiрик за покликанням, i найкращими її оповiданнями були тi, якi випливали саме з лiричного настрою, реалiзували потребу лiричного самовиявлення. 1899 р. у Львовi виходить друга поетична книжка Лесi Українки ” Думи i мрiї”. Її вiдкривала поема “Давня казка”, в якiй пристрасно прозвучала тема покликання поета, його обов’язку перед народом. Всi три вмiщенi тут поетичнi цикли – “Мелодiї”, “Невiльничi пiснi”, “Вiдгуки”. Героїчний пафос яскраво виражений в поезiях циклу “Невiльничi пiснi”. Вiн конкретизується в героїчнiй постатi, вчинку-подвигу, напружено драматичних ситуацiях.
Лесю Українку цiкавить творчiсть письменникiв української, росiйської, польської, iталiйської, французської, нiмецької, скандинавських лiтератур. Дотримуючись принципу iсторизму, вона зосереджує головну увагу на найновiших лiтературних явищах, i в числi перших вiтчизняних та європейських лiтературних критикiв розглядає їх у зв’язку з класовою боротьбою в перiод пролетарського визвольного руху. Важливою гранню лiтературно-естетичних поглядiв Лесi Українки є трактування нею творчого методу. Її теорiя новоромантизму охоплює широке коло питань, пов’язаних насамперед з проблемою народностi i класовостi мистецтва, його iдейностi. Значну увагу вона придiляє також проблемi типового й концепцiї людини у романтично-пiднесеному способi письма. Письменниця новий творчий метод – новоромантизм – розглядає як органiчний сплав цих двох начал, як логiчне продовження такого єднання на якiсно вищому етапi їх взаємодiї, бо вимог часу. Звiдси в центрi уваги письменницi стає концепцiя особистостi в її суспiльних зв’язках, взаємодiя героя i маси. Випереджаючи свiй час, Леся Українка висвiтлює iсторико-соцiальний i естетичний аспекти еволюцiї методiв, аргументує необхiднiсть народження XX ст. нового типу художнього мислення.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)