Лермонтовський герой “так само дуже гідний жалю”
М. Лермонтов народився в Москві. По батьківській лінії він є нащадком шотландського роду Георга Лермонта, по материнській – столипінського. Вихованням поета займалась бабуся Є. Арсеньєва. Позбавлений материнської і батьківської любові, він у світі був самотнім мандрівником. Тому так часто в його поезії зустрічається “выхожу один я на дорогу”, “один, как прежде”. Коротке лермонтовське життя обірвалося в 1841 р., він був убитий на дуелі. Похований у родовому маєтку Тархани, Пензенської губернії.
Сама назва твору “Герой нашего
Пізнання особистості – психологічний аспект роману, але герой живе у часі конкретно-історичному, епосі лихоліття, “миколаївської
Печорін намагається пояснити собі сенс власного призначення, поняття щастя, визначити свої життєві принципи, дійти до істини – що й становить філософську канву твору.
Отже, перед нами соціально-психологічний, філософський роман-роздум про сучасника “нашего времени” М. Лермонтова.
Слід звернути увагу на жанрову форму оповіді. Твір складається з п’яти самостійних повістей, об’єднаних головним героєм. Як відзначав В. Бєлінський, “нет, это не собрание повестей и рассказов – это роман, в котором один герой и одна основная идея, художественно развитая”, це “система повестей”.
Наступний етап роботи над романом – осмислення сюжету і композиції твору. Як було згадано вище, ціль усієї “системы повестей” – розкриття характеру головного героя. Як же сама композиція “працює на образ”?
Місце дії роману – Кавказ. Чому? М. Лермонтов добре знав життя і побут горців; Кавказ був місцем заслання неблагонадійних людей Росії; літературна традиція романтизму: герой у незвичайному для себе середовищі.
Послідовність викладу подій навмисне порушена. Герой доведений до розпачу, він метається в пошуках сенсу життя.
У героя немає мети в житті, тому і немає послідовного викладу подій. Композиційний прийом спрямований на розгадування характеру Печоріна, забезпечуючи постійний інтерес читача до головного образу, Лермонтов створює загадку, “таємниче обличчя”, акцентуючи увагу на дивацтві Печоріна. Але тільки щоденник-сповідь головного героя розкриває таємницю цієї неабиякої особистості.
Другорядні персонажі висвітлюють відтінки характеру головного героя. Портрет, складений із пороків усього покоління, у романі переконливий і заснований на порівняльний характеристиці (Казбич, Азамат, сліпий хлопчик, Грушницький, Вернер, Максим Максимич, Бела, кнзівна Мері, Віра). Печорін, стикаючись з іншими життями, виявляє себе як руйнівне начало: загинула Бела, загинув Грушницький, залишився на березі сліпий хлопчик зовсім один, нещаслива Віра, трагічно завершується кохання князівни Мері, пригнічений Максим Максимич. З ким би не зустрічався Печорін, він нікому не приніс радість спілкування і щастя. Дійсно, якийсь демон у людському обличчі. Демон за своєю природою сіє у світі зло і сумнів. Сам він намагається шляхом духовного переродження (любов Демона до Тамари) відродитися до добра. Подібне відбувається з Печоріним. Наведена нижче цитата переконує нас у цьому: “Когда я увидел Бэлу в своем доме, когда в первый раз, держа ее на коленях, целовал ее черные локоны, я, глупец, подумал, что она ангел, посланный мне сострадальной судьбой…”. Слід зауважити, что саме любовні колізії роману дозволили Лермонтову порушити питання про моральну відповідальність особистості за свої вчинки.
Але трагедія Печоріна саме і полягає в тім, що душа його “зіпсована світом”, і змінити він уже нічого не може.
Печорін – велике соціальне узагальнення, герой одного з тих романів,
В которых отразился век, И современный человек Изображен довольно верно. С его болезненной душой, Себялюбивой и сухой, Мечтанью преданный безмерно, С его озлобленным умом, Кишащим в действии пустом.
Так народжується поняття історико-літературного типу. І якщо Онєгін – породження 20-х років XIX століття, – пори райдужних надій, то Печорін – продукт епохи краху ідеалів, що пережив песимізм, розпач, що знаходиться в стані безвір’я.
Поведінка головного героя психологічно виправдана. Мотивація вчинків Печоріна очевидна: він не боїться смерті, але, як потопаючий хапається за соломину, так і він ганяється за життям, щоб чимось наситити, наповнити себе.
Чому? Відповідь знаходимо одну: мотивація вчинків – у безвір’ї, у цьому і трагізм печорінської долі, це розуміє і сам герой.
Читач приходить до думки про те, що безвір’я – ось філософське джерело страждань Печоріна, що виявився “розумною непотрібністю, зайвою людиною”. Цим і пояснюється поведінка героя:
“если я причина нечастий других, то и сам не менее несчастлив”;
“я стал читать, учиться – науки также надоели; я видел что ни слава, ни счастье от них не зависит нисколько; потому что самые счастливые люди – невежды, а слава – удача”. (А “ловчить” аристократу Печоріну не з руки.);
“во мне душа испорчена светом, воображение беспокойное, серце ненасытное”.
Лермонтовський герой “так само дуже гідний жалю”. Суспільство не мало потреби в розумній і талановитій людині і зробило її індивідуалістом, егоїстом і егоцентристом. Печорін зайнятий тільки собою, своїми внутрішніми переживаннями і відчуттями.
“Счастье для него – это насыщенная гордость”, у дружбі – “всегда один раб другого”, “да и какое мне дело до радостей и бедствий человеческих” – такий індивідуалістичний кодекс Печоріна. Світ зосередився на самому собі, і герой страждає від власного егоїзму. Єдине позитивне, що можна винести з індивідуалізму Печоріна, – це небажання стати юрбою. Грушницький став, підлість для аристократа принизлива. Дуель Печоріна і Грушницького висвітлює шляхетність героя роману.
“Гіркі ліки, яскраві істини” – пожива для розуму не занадто приємна. Герой мужній, хоча б тому, что виставляє напоказ свої пороки, він не кокетує, він щиро переживає трагедію своєї душі, він має дійсне знання людської природи. По В. Бєлінському, “осознание своей греховности есть первий шаг к спасению”, до якого приходиш через страждання. “Душа Печорина – не каменистая почва, но засохшая от зноя пламенной жизни земля”. Так, дійсно, „она произрастит из себя пышные, роскошные цветы”. Якими б не були мізерними й аморальними вчинки Печоріна, його “демонізм”, у них є гордість переконання. Він не принижує свої принципи лицемірством і відступництвом, він завжди готовий відповідати за них перед усім світом. Для нього життя – дійсний пошук істини, що складає духовний досвід людства. Історією своєї душі з нещадною відвертістю і граничною щирістю він указав шлях до істини.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)